— Про вік у жінок не питають.

— Не завжди. Лише тоді, коли таке запитання може здатися нетактовним. А я саме наближаюсь до такого віку.

— Наближатися можна по-різному: повільно і стрімголов. І ми з Фредом вас благаємо — не поспішайте! Мені ви подобаєтесь такою, як є.

Жартівливий тон розмови й випите вино поступово впливають на Джованну. Майбутнє вже не здається їй таким безнадійним, вона радіє, що поруч є Фред, присутність Думбрайта більше не лякає. Та й музика впливає заспокійливо. Вона лине ніби здалека, не вражаючи слух гучними ударами барабанів, мідних тарілок, виттям саксофонів. Джованна ненавидить джаз. Її вухо, звикле до співучих, мелодійних наспівів рідної землі, не сприймає розшматованої гармонії, що ніби звивається і корчиться від муки, потрапивши до рук ґвалтівників.

— А тут гарно, — каже Джованна. — Подумати, скільки ми сидимо — і жодного скандалу!

— Англійці — народ респектабельний, — зауважує Григорій. — Вони тут тому і збираються, що власник ресторану зважив на їхні смаки.

— І, головне, тут нема американців, — з викликом дивиться на Думбрайта Джованна. — Уявляю, що зчинилось би, коли б з лементом і гиками ввалилися сюди ваші хвацькі бойз.

Думбрайт знизав плечима. Йому ніколи відповідати — до їхнього столика ось-ось підкотиться його кругленький приятель, який, спинаючись навшпиньки, щось нашіптує на вухо своєму супутнику. Той, здається, не слухає. Принаймні обличчя в нього незворушно спокійне, погляд немовби звернений у самого себе.

— А, Крігер! Прошу до нас, прошу до нас! — голосно гукає Думбрайт.

Кругленька постать підкочується мало не впритул до Думбрайта:

— Але я не сам, я не сам, любий друже! Дозвольте відрекомендувати свого доброго знайомого — о, я не важусь сказати «друга», хоч і прагну, всім серцем цього прагну! — Так от, свого доброго знайомого сера…

— Чарльз Джеффріс! — коротко кидає супутник Крігера і мовчки вклоняється.

Думбрайт і Фред підводяться, чекаючи, поки гості сядуть. Той, хто назвався Джеффрісом, спокійно опускається на стілець, але Крігер, на мить присівши, знову зривається з місця і кружляє навколо присутніх, гаряче тиснучи кожному руку, сяючи посмішкою, виблискуючи золотом зубів. Оббігши коло, він раптом сплескує коротенькими ручками і знову кидається до Джованни, припадає устами до її пальців.

— Згадав, згадав, з якої нагоди ви зібралися. Поздоровляю, шановна фрау, тисячу разів поздоровляю! Хотів би побажати вам квітнути, але далі квітнути неможливо — це буде вже загрозою громадському спокою! — вигукує він, перемежовуючи фрази поцілунками руки.