— Ну то й що? Начхати на нього. Він нічого не знає, агентові, зв’язаному з ним, ми накажемо негайно після передачі посилки перебратись у наш сектор. Тоді на ваші плечі ляже велика відповідальна робота. Правда, агент майже все підготував, вам доведеться завершити… Але це ще терпить… Головне — примусити Баумана мовчати…

— Я можу йти, гер Нунке?

— Звичайно. Чекаю вас увечері.

Фред причинив двері кабінету. Чути було, як він іде через їдальню, виходить у передпокій, одягається. Ще декілька кроків. М’який стук дверей, клацає замок.

Зітхнувши, Нунке запалює сигарету і одразу ж кидає її в попільничку. Смак тютюну викликає в ньому відразу, дере горло, груди зсудомило. Треба випити щось гаряче, вкритися теплим пледом і спробувати заснути. Присівши на канапу, він натискує на грушу дзвінка, що звисає з торшера, і не забирає пальців з довгастої білої кнопочки до того часу, поки з їдальні не долинає човгання Зельминих капців. Служниця недочуває.

— Та чую вже, чую, не глуха, — бурмоче стара, звикла до забаганки панів. Треба ж було все приготувати. Вона опускає тацю з сніданком на стіл, підсовує до канапи журнальний столик, накриває його сніжно-білою серветкою і повільно й урочисто розкладає принесену їжу: оладки, соусник з розтопленим маслом, дрібно нарізане яйце з грибами, вазочку з джемом, хрустке домашнє печиво і справжню джезву з кавою. Подарував її Нунке один з секретарів турецького посольства на знак «дружби і взаєморозуміння». Це було ще на початку його роботи в розвідці. «Взаєморозуміння» з секретарем турецького посольства одразу висунуло новачка Нунке з лав пішаків у шерегу працівників найбільш здібних і перспективних. З того часу він усюди возить цю джезву. Вона слугує йому своєрідним талісманом; застерігає від помилок, віщує нові успіхи. От і зараз він з ніжністю поглядає на її блискучу поверхню.

— Залиште тільки каву і печиво, — наказує він служниці. — І ще підігрійте склянку молока. У нас є молоко?

— Тільки в банках, — презирливо кривиться Зельма.

— До дідька банки! Принесіть мені кип’ятку! Звичайного кип’ятку і захопіть електроплитку, бо поки ви дошкандибаєте сюди з кухні…

— Моїм ногам стільки ж років, скільки й мені. І відходили вони, топчучись довкола вас…

— Ну, ну, Зельмо, не гнівайтесь. Я не хотів вас образити. Просто захотілось гарячого, зігріти груди.

— Тоді випийте липового цвіту. Хочете, заварю? Тільки доведеться зачекати, поки настоїться. Пригадуєте, фрау Тільда завжди, коли ви хворіли, поїла вас духмяним настоєм з липового цвіту.

Він уже не слухає стару Зельму. Думки Нунке повертаються до Лютца й дорученого Фредові завдання. Якщо тому пощастить, то через два-три дні Бауман замовкне навіки.