Любов ОВСЯННИКОВА АФЕРИСТКА Роман

Любов ОВСЯННИКОВА

АФЕРИСТКА

Роман

Не можна прагнути лише особистого успіху чи щастя, бо то є побіжний ефект стремління до мети, набагато більшої за людину.

Розділ 1

Розділ 1

1

Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.

Висока й струнка білявка стояла перед стендом з красномовним заголовком «Їх розшукує міліція» й відчувала одне — дикий, тваринний жах. Таким він завжди й буває, коли стикаєшся з утечею від смертельної небезпеки — явищем, відверто кажучи, неприродним для цивілізованої людини. До образи додавалося обурення: не в пустелі ж вона живе, не в хащах! Чи як? Бо, бач, наразі доводиться втікати, ні на кого не розраховуючи, замітати сліди… Бридота!

На думку дівчини, нині відбувалася якась абсурдна, навспак вивернута деформація стосунків — звір в образі Дидика полював на людину в її, Люленій, подобі. І вона оце тремтливо відвернулася абикуди, тільки б заховати обличчя від перехожих.

За коротке життя, втім виповнене пригодами й ризикованими починаннями, компенсованими надбанням скарбів і розкоші, таке трапилося з нею вперше. Ляк носив тотальний характер і захланну інтенсивність: боялися очі, тому не прагли подивитися назад; боялися ноги, тому прикипіло не зрушували з місця, хоч та нерухомість була вкрай чатівною, ладною кожної миті змінитися на біг; боялися руки, що нервово стискали сумку з жовтою валізкою всередині — предметом оцих неприємностей. А найгірше боялися плечі. Вони, зіщулені, трохи підняті до вух, занадто видавали її стан.

Як відомо, саме ляк втікача є каталізатором погоні, тому його ніяк не можна виявляти, бодай-як чи бодай-чим показувати іншим. Але як тому запобігти, як того позбутися? Втеча є втеча…

Ой, як голосно лунало оте страхітливе: «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», що — хвала Богу — не було стріляниною в глухому завулку, як не було відчутне «бух-бух-бух!» ударами кіперної баби на будівничих майданах навіжено розвернутого капіталізму. Перше, «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», — лише вчувалося Люлі в розпалених мозках, а друге, «бух-бух-бух!», — було реакцією її серця на витівки зляканої уяви.

Отож, малювала уява далі, будь ласка: «пах-пах-пах!», «піф-піф-піф!» — і все! І вже лежить вона тут, під оцим стендом, і більше не дихає, тільки стікає палкою до щастя кров’ю та розпливається калюжно на запльованому асфальті. Бр-р-р! Не хотіла б вона для своєї крові такої долі, вже краще нехай залишиться в зів’ялому з ляку тілі. Але Дидик її так просто, за здорово живеш, не відпустить. То до чого він удасться, яку помсту для неї вигадає?