— Ну, меду візьми, краще спатимеш, — недбало проказала Люля, хутко висипаючи в склянку заготовлене снодійне.

І скоро по тому вона (як не лише за паспортом, а чистісінько справжня тобі Улита) з незвично блідим лицем, облізлими очима й у зім’ятій допотопній джуді, накинутій на бачений кращі часи спортивний костюм, у стоптаних шльопанцях лупилася довкруж на всі триста шістдесят градусів, помножених на чотири. Чому на чотири? Ха! Бо мала сканувати простір у всіх його трьох вимірах, та ще й час контролювати — в одному вимірі, перебігаючи думками від вчорашніх намірів до завтрашніх реалій.

Відмовившись від спокуси скористатися таксі, неквапом спустилася на станцію метро «Майдан незалежності», перейшла на станцію «Хрещатик» і автоматично повернула до платформи, з якої можна дістатися на «Вокзальну». Підхоплена людським виром, ледве увалилася до вагону — час вечірній, пасажирів море.

Ото вже що рідко з нею буває — це спогади. А тут насіли, мов комарі, й почали крівцю пити. Чомусь згадалося, як давно в дитинстві, коли в неї ще були татко й мама, вона не вміла вимовляти своє ім’я і замість Уля говорила Люля. Звідтоді Улита, чи по-домашньому Уля, на все життя залишилась Люлею. З шармом і не утерто, — думала вона. Не якась там смертельно вовча Ляля чи анекдотична Льоля, не примітивна Люся чи двозначна Гуля. А саме Люля — тепло, без претензій чи мавпячості.

Долоню муляла ручка вишуканого шкіряного «дипломата». З ним незручно було протискуватись у натовпі, його облямовані металом кути чіплялися об чужу одіж, не кажучи вже про те, що він був заважкий і жовтим на колір, що робило його до дідька помітним. Ще й кидався в очі невідповідністю до її зовнішнього вигляду. Це не просто небажано, непокоїлася Люля, а вкрай небезпечно. Що робити? Найперше заспокоїтися. Хто знає, що в тебе там, у «дипломаті», лежить? Дидик знає! Але я саме від нього й утікаю, і у великій мірі саме через оцей «дипломат». То хіба вже я така ні на що негаразда, що вляпаюсь на перших же кроках?

Люля набрала незалежного й байдужого вигляду, однією рукою ліниво повисла на верхньому поручні й уп’ялася незряче за вікно вагона. Знову поринула в спогади, тепер уже про недавні події, про те, що її найбільше бентежило.

Отож, з декількох незначних дрібничок у поведінці Дидика — з промельку в очах, який миттєво оголював його доти укриті мотиви, зі скрадливих поглядів у її бік — Люля давненько запідозрила, радше звіряче відчула, що він замислив і до чого почав стреміти. Через те на всяк випадок устигла обмізкувати приблизний контрплан, враховуючи можливі відхилення від нього й небажані ускладнення в конкретних обставинах. Та, бач, далебі, — домашня думка в дорогу не годиться. За її попередніми намірами щезнути безвісно передбачалося в Москві, де в неї є друзі й можливості. Але цього вечора здалося, що вона туди не доїде, що Давид прагне прискорити події, аби розв’язатися з нею ще до того. Мусила випередити його, убезпечитися, але й з подвійним ефектом — сама з носом не залишитися і його в дурні пошити. Знайшовся тут — вершитель життя, розпорядник її долі! А ще й сама доля, очевидно, розгнівана, що Дидик нею погейкує, підсуєтилася — допомогла з тим чаєм.