Мігель де СЕРВАНТЕС СААВЕДРА ВИГАДЛИВИЙ ІДАЛЬГО ДОН КІХОТ ЛАМАНЧСЬКИЙ Роман

Мігель де СЕРВАНТЕС СААВЕДРА

ВИГАДЛИВИЙ ІДАЛЬГО ДОН КІХОТ ЛАМАНЧСЬКИЙ

Роман

Розділ І, у якому йдеться про особливості характеру та побут славетного ідальго Дон Кіхота Ламанчського

Розділ І,

у якому йдеться про особливості характеру та побут славетного ідальго Дон Кіхота Ламанчського

У певному селищі місцевості Ла-Манча,[1] назва якого не варта і згадки, не так давно проживав один із тих ідальго,[2] чиє майно складалося тільки зі списа, що іржавів у козлах, старовинного щита, худої шкапи та прудкого хорта. Приблизно третина його статків йшла на невибагливу їжу, нерідко без м’яса, у тому числі по вихідних. Решта витрачалася на одяг, щоправда, святкове вбрання мало чим відрізнялось від повсякденного. Крім господаря, в садибі мешкали ще не стара економка, племінниця, якій скоро мало виповнитися двадцять, і лише один слуга по господарству. Тож останньому доводилося займатися не тільки хатньою роботою, а й у полі працювати, коня порати або інколи й садові ножиці в руки брати. Вік ідальго наближався до п’ятдесяти; був він міцної статури, худорлявим; прокидався зазвичай зі сходом сонця, а ще дуже любив полювати. Існують вагомі підстави вважати, що його прізвище було Кіхáна. Втім, усе це не має суттєвого значення для даної оповіді; найголовніше — ні на крок не відступати від істини, розповідаючи про нього.

Слід зауважити, що дозвілля, яке тривало ледь не увесь рік, згаданий сеньйор повністю присвячував читанню лицарських романів і з часом настільки захопився цією справою, що майже облишив полювання та перестав цікавитися господарством. Його допитливість і нерозсудливість сягнули так далеко, що він продав кілька ділянок орної землі, аби мати змогу купувати улюблені книжки. Невдовзі йому вдалося зібрати у домі чи не всі існуючі романи, присвячені лицарській тематиці. Виразність прози та мудровані висловлювання їх авторів здавалися ідальго справжніми вершинами літературного мистецтва, особливо це стосувалося любовних послань привабливим дамам і викликів на дуель.

Намагаючись осягнути хитросплетіння пишномовного стилю, бідолашний кабальєро[3] поволі втрачав розум, бо в них не розібрався б навіть Аристотель,[4] якби зумів воскреснути саме заради цієї мети. Не раз йому доводилося сперечатися з Перо Пéресом, місцевим священиком, людиною освіченою, стосовно того, який лицар вартий більшої поваги: Пальмерíн Англійський чи Амадíс Галльський.

Водночас Нíколас, цирульник із того самого селища, віддавав перевагу лицарю Феба[5] або, принаймні, дону Галаору, брату Амадіса Галльського.