Словом, наш герой так занурився у читання, що дні й ночі проводив над книгами. Від хронічного недосипання його мозок почав висихати, поступово наближалося божевілля. Уява була переповнена змістом прочитаного: різноманітними чародійствами, поєдинками, битвами, кинутими рукавичками,[6] пораненнями, залицяннями, коханням, стражданнями та всілякими іншими дурницями. Врешті-решт він зовсім позбувся здорового глузду, сприймаючи абсолютну нісенітницю — усіх тих велетнів, драконів, перевертнів тощо — єдиною реальністю.

Остаточно схибнувшись, ідальго утнув дивовижну річ, до якої ще не додумався жоден безумець. Йому здалося доречним і вкрай необхідним, як задля примноження своєї слави, так і на благо батьківщини, стати мандрівним лицарем: подорожувати світом верхи, зі зброєю в руках, у пошуках пригод і займатися тим, чим займалися знайомі йому романтичні персонажі. А саме — сміливо долати, нехтуючи небезпекою, усілякого роду несправедливість і завойовувати вічну славу. Сповнений приємних ілюзій, бідолаха поспішив втілити цю ідею в життя.

Отже, він узявся вичищати до блиску бойове спорядження, що належало його предкам, а нині, давно скинуте як непотріб у комірчині, вкрилося іржею та пліснявою. Відтак заходився лагодити шолом, якому бракувало забрала, і витратив майже тиждень, щоб за допомогою підручних матеріалів змайструвати щось подібне. На жаль, перша ж перевірка міцності виробу засвідчила, що картон — ненадійний захист від удару мечем. Довелося почати заново й скористатися залізними пластинами, після чого ідальго цілком вдовольнився, досить слушно припустивши, що подальші випробування зайві.

Потім він оглянув свою шкапу і, хоч та кульгала на всі ноги, вирішив, що сам Буцефал великого Александра Македонського[7] не годен їй у слід ступати. Чотири дні минуло в пошуках підходящого для неї імені, яке мало відповідати оновленому доблесному статусові господаря. Після тривалих міркувань, перебирання та відкидання безлічі варіантів конячина почала називатися Росінантом.[8] Тобто, згідно з попереднім задумом, кожен мав зрозуміти, що раніше це була просто шкапа, однак віднині вона вважатиметься першою серед усіх шкап світу.

Тепер йому залишалося тільки знайти даму, в яку він міг би закохатися, адже мандрівний лицар без кохання — це все одно, що дерево без листя і плодів або тіло без душі.

«Якщо на кару за мої гріхи або на моє щастя, — розмірковував кабальєро, — мені доведеться зустрітися з якимось велетнем, котрі зазвичай трапляються мандрівним лицарям, і я переможу його, то хіба не варто мати когось, кому можна було б надіслати його в дар, щоб він упав навколішки перед моєю коханою, покірно й смиренно мовлячи: „Я — велетень Каракульямбр, переможений у поєдинку неперевершеним лицарем Дон Кіхотом Ламанчським, який наказав мені з’явитися до вашої милості, аби ваша світлість розпоряджалася мною на свій розсуд“».