Він попросився переночувати, як робив це вже багато разів, і його пустили до хати, майже ні про що не розпитуючи. Ще молода жінка поралася біля печі, двоє зовсім малих дітей товклися під столом, а стара бабуся сиділа на лаві. Все це раптом нагадало покинуту домівку, і якийсь клубок підкотився до горла. Але піонер Ваня Коваленко стримався: не личило йому плакати, виконуючи таке важливе завдання.
— Куди ж ти йдеш, хлопчику? — витираючи зволожені очі, запитала господиня.
— До Харкова… У нас там родичі, — твердо відповів Ваня.
— А мати твоя де?
— Вмерла. На міні…
— Ох, не пройдеш ти зараз до Харкова. Фронт десь тамечки лежить…
— Нічого, поки хлопець дійде, візьмуть фашисти і Харків, — сердито прошамкотіла стара. — Згуби на них немає!
— А далеко до Харкова? — спитав Ваня.
— Ні, не дуже. Кілометрів з дев'яносто.
— А до фронту?
— Кілометрів, мабуть, з тридцять… Тільки йти тобі туди не слід. Уб'ють, нікому й згадати буде…
— Що ж мені робити?
— Почекати. Якщо візьмуть німці Харків, просто поїдеш; якщо наші проженуть німця, тут пересидиш, а тоді своїх знайдеш, — радила бабуся.
— Залишайся поки що в нас, — сказала господиня, — разом зимувати будемо. Двоє вас чи троє, то байдуже — однаково доведеться зуби на полицю покласти… Залишайся.
Вані страшенно хотілося залишитися тут. Саме тепер, коли фронт був уже близько, його пройняв страх, і перемогти це почуття він одразу не міг. Так добре було б віддати комусь пакунок і залишитися тут, у цієї хорошої жінки, яка так нагадує маму, і не думати більше ні про лінію фронту, ні про довгі кілометри дороги…
Він нічого не відповів господині, мовчки ліг на постелений йому кожух ї довго лежав не засинаючи. Зараз йому вже соромно було за ті полохливі думки. Як це він, піонер, міг подумати щось подібне? Він мусить виконати своє завдання, а інакше й піонером називатися негоден…
Вранці він поснідав і сказав:
— Спасибі, я піду.
— Таки йдеш? — здивувалася господиня.
— Треба йти, — відповів хлопчик, і така не по літах глибока туга забриніла в його голосі, що сльози знову навернулися жінці на очі.