— От бачите, ви тепер швед, — ще веселіше засміявся Крайнєв. — От все і прояснилося. У яке ж посольство будемо вас посилати?

Кервуд не відповів. Майбутнє не віщувало йому нічого, крім великих неприємностей. Погано йому буде, коли виявиться, для чого послав його у Німеччину Старк. А воно може виявитися, ой, може.

— Я гадаю, нам все тут слід оглянути, — запропонував Крайнєв.

— Я з охотою покажу вам лабораторію, — намагаючись цілком оволодіти собою, сказав Дорн.

І вони пішли по довгих коридорах лабораторії. Крайнєва цікавило, як далеко пішли німці в техніці реактивного літакобудування. Він просто запитав про це Дорна.

— Дечого ми досягли, — відповів німець, — але люди на наших літаках в повітря ще не підіймалися. Ми приділяли головну увагу літакам-снарядам. Фюрер вважав, що реактивними літаками ми встигнемо зайнятися і після перемоги. Нам потрібна була зброя, яка зараз дає ефект, а не колись. Ми ставили досліди і конструювали реактивні літаки, незважаючи на це. В тих шафах лежать креслення. Вони тепер ваші. Ви можете з ними ознайомитися… якщо зможете…

Король раптом насторожився.

— Як ви гадаєте, товаришу Крайнєв, що можуть означати його останні слова?

— Нічого особливого, — замість Крайнєва відповів сам Дорн, — просто, я глибоко переконаний, що нікому з вас живим звідси не вийти. Ви надто далеко відірвалися від своїх військ. Не далі, як завтра, вас знищать.

— От нахаба, — вигукнув Король, — побачимо завтра, як нас знищать. Він не має ніякого уявлення про все, що твориться на фронті.

— А може, тут усе заміновано? — запитав Орленко.

— Перевірити не гріх, — відповів Король, — але на це розраховувати важко. Адже він навіть уявлення не мав, де ми зараз є. А для того щоб таку споруду замінувати, не одну годину треба, навіть не один день.

— Ми будемо ночувати тут? — несподівано запитав Дорн.

— Хто буде, а хто й ні, — відповів Король. — Для військовополонених там уже готують підвал.

— Дуже добре, — відповів Дорн і глянув на маленьку колбу, яка стояла на вікні. Досі він всіма силами обминав її поглядом, але зараз все-таки не витримав.

Тільки одна Ганна, яка невідступно дивилася на Дорна, помітила цей погляд. Дивуючи усіх, вона раптом встала зі свого стільця, підійшла до вікна і взяла в руки колбу. Сизуватий порошок пересипався в ній, і був він такий знайомий з вигляду, що Ганна несподівано згадала Яринку і роботу в хімічній лабораторії.

— Навіщо вам здалася та колба? — придушеним голосом запитав Дорн.

— Вона мені нагадала одну речовину, з якої ми зробили пальне для останніх реактивних літаків. Ця мила речовина вибухає від сонячного променя. Мені здалося, ніби це саме вона.