Юрій раптом відчув усі м'язи свого великого молодого тіла пругкими і сильними. Несподівано підскочив на одному місці і з задоволенням відзначив, що до стелі зовсім не так далеко. Молода, невитрачена сила потужними хвилями переповняла його тіло.

Коли людина залишається сама з собою наодинці, її поведінка часто стає принаймні дивною. Хто б міг повірити, що солідна людина, інженер і професор Юрій Крайнєв, може танцювати на одній нозі, вимахуючи у повітрі руками. Навряд чи хто зміг би добрати ритму й музики до цього танцю.

Юрій зробив ще одне, вже зовсім несподіване на і раптом став знову поважним і спокійним. Він тихо і повільно підійшов до вихідних дверей, але зачинив їх так міцно, ніби боявся, що його хтось заверне. Сходи помалу оберталися довкола нього і здавалися безконечними. В дитинстві він з'їжджав по поручнях, і по таких зручних і довгих прольотах було б дуже гарно проїхатися.

Він вийшов на вулицю, і весняні запахи, аромат весняного листя каштанів, дух мокрого теплого асфальту оповили його. Після кожного подиху хотілося швидше відчути ще раз цей неповторний смак весняного повітря. Юрій дихав глибоко і з насолодою. Вперше за багато років він так гостро відчував весну.

Гудок обірвав його думки. Він глянув: білява дівчина сиділа біля руля машини. Волосся її, важке, золоте, складало зачіску з. великих хвиль, його попереджали про нового шофера, але такого Крайнєв не сподівався. Він підійшов до машини, відкрив дверці і поставив ногу на підніжку.

— Товариш Крайнєв? — трохи здивовано запитала дівчина.

Їй сказали, що вона буде шофером у професора Крайнєва. Юрій на професора аж ніяк не скидався, і тому запитання було цілком законним.

Юрій усміхнувся. Це вже не вперше його професорство викликало здивування. Спочатку це тішило, але тепер він уже звик.

— Так, моє прізвище Крайнєв, — відповів він, уважно розглядаючи дівчину. Вона була, безперечно, дуже гарною.

— Професор Крайнєв чи його син? — все ще не вірила дівчина.

— Так, професор Крайнєв, — відповів Юрій таким тоном, наче сам дивувався, як це він міг потрапити в професори, і додав: — А нас як звуть?

Дівчина зашарілася. Вона помітила уважний погляд Крайнєва. Він розглядав її спокійно, не поспішаючи.

— Мене звуть Валя, — сухо відповіла вона. — Куди будемо їхати?

— Валя, — повторив Юрій. Погляд його спинився на пишному волоссі. На швидкому ходу у відкритій машині воно мусило розвіватися. — Так от, Валю, сьогодні ми не поїдемо нікуди. Я передумав. У такий вечір треба гуляти пішки. Одведіть машину і можете бути вільною. Сьогодні машина вже більше не буде потрібна.