— Прийде час, ти згадаєш мою пораду і зміниш свої погляди!

— Прийде час, але своїх поглядів я не зміню! — відповів я рішуче.

Через годину почався відплив, і капітан Повелл та англійський екіпаж брига робили останні приготування до виходу в море. Ми по-дружньому прощалися з ними.

— Педро! — звернувся я до молодого іспанця, який стояв біля мене на березі річки. — Ще є час, подумай! Капітан Повелл буде плисти біля острова Трінідад і з охотою висадить тебе в іспанському порту.

— Ти дуже хочеш мене позбутися, Яне? — вигукнув юнак з докором.

— Що ти! Зовсім ні! Але ти мусиш вибрати зараз, друже!

— Я вирішив: залишаюся з вами! У мене тут є важливі справи.

— Справи? Які?

— Навчу індійців читати й писати…

— О, сучий син! — вирвалося у мене від здивування.

Але коли я подумав про своє майбутнє, то відчув, що і я вже не так сильно думав про повернення на північ, у Віргінію, немовби знайшов тут свою батьківщину, з якою був тісно зв'язаний.

Коли корабель Повелла відплив, я наказав привести до мене трьох звільнених полонених. У них були зажурені обличчя, і це мене вразило. Арнак повернув їм зброю, а Оронапі наказав видати запас їжі на дорогу і дав малий човен.

— Ви вільні, — сказав я акавоям. — Можете робити все, що належить вільним воїнам. Але коли б у ваших головах виникла думка і тепер нам шкодити, так знайте, що ті п'ятеро ваших земляків, затриманих як заложники, негайно вмруть. Я думаю, що зможу відіслати їх живими додому, коли вони видужають.

— Ми й не думаємо шкодити, — відповів Дабаро.

— Яким шляхом ви бажаєте повернутися до Куюні?

— Берегом моря.

— Чого ти так розкис? — запитав я його прямо. — Чи не радієш, що я врятував тобі життя?

— Не радію. Я вважав би за краще здохнути, як собака!

— Он як! Тебе мучить сором, що вам дали доброго прочухана?

— Так, мені соромно. В Куюні нас приймуть з презирством і глузуванням, а може й затовчуть на смерть.