— Сеттат… Ти не повіриш, Айшо, але тут мала стояти моя автомайстерня.

— Це було б чудово!

— Можливо, — засміявся Ота, думаючи про Дантона і його сестру Мюгетту. Що, коли б у них тут і справді була ферма леггорнок? Що, коли б на цій фермі й справді був будинок з пласким дахом, на якому б зараз стояв Дантон, клацав зубами й дивився, як за обрій сідає сонце? Що, коли б він упізнав його, Оту, в машині й закивав своєю курячою головою: «Зупиніться, чоловіче! Де це ви так довго блукали? Отам унизу вас жде ваша валіза, я так довго її беріг! Тоді, в Каса, коли ви побігли по мого зятя, її схопив брудний тубілець і кинувся навтьоки. Я не міг бігти за ним, бо в мене була ушкоджена нога, пригадуєте? І навіть кричати не мав сили, бо в мене було перевтомлене горло, це ви теж пам'ятаєте, правда? Але я все-таки догнав його, а коли повернувся, вас уже не було. Та тепер уже знову все гаразд, ваша валіза чекає на вас унизу, завтра ми візьмемося з вами до діла й збудуємо авторемонтну майстерню, як лялечку…» — «Ні, ми вже ніколи її не збудуємо, пізно…» — «А то чому? Ви ж майстер на всі руки! Нам потрібні сотні таких у Марокко!» — «Дурниці, пане Дантон, їх тут тисячі, тільки кивніть пальцем…»

Отакі думки снували Оті в голові, коли вони проїжджали площу з аркадами. Мануель трохи сповільнив швидкість, і Ота побачив будинок з пласким дахом, з неоновим написом: «Автосервіс». Це був старий будинок, старий неон, стара авторемонтна майстерня, а Дантон, виходить, справді був звичайнісінький злодій.

— Проте для Оти це вже важило набагато менше, ніж колись.

За хвилину Сеттат лишився позаду, й довкола простяглася широка рівнина, повита синіми сутінками і схожа на всі голі рівнини світу.

— Ти ходила до школи, Айшо? — запитав Ота.

— Трохи, гмама. Але я була…

Він не слухав її:

— Це страшне неподобство. Нам із тобою не сказали найважливішого, розумієш?.. Того, що…

Та Айша теж не слухала його.

— Поглянь, — сказала вона. — Он уже наша Каса.

10

Тієї ж хвилини Мануель зупинив машину і, лаючись, сказав, що в нього кінчився бензин.

— Злазьте! — закричав він. — Злазь, дівко! Стрибай у мої обійми!.. О, пан знову сердиться! Даруйте. Ми, іспанці, ніколи не маємо потаємних думок, вони є тільки у таких людей, як… як, наприклад, араби. Ви хотіли ще щось сказати, пане? Ні? Я подумав, що, може, у вас крутиться щось на язиці, але, бачу, ви не наважуєтесь і рота розтулити. Він у вас щось затерп. І ніс теж. Мій ніс, звичайно. Він не любить смороду… Місцевого смороду, пане. Ви, звичайно, не смердите. Ви білий пан і, безсумнівно, маєте щонайменше п'ять імен. Я маю їх сім, та це, звичайно, не так важливо…