Двері арештантського фургона прочинились, і Андрій побачив старого Вольфа. Той ішов спокійно, дивився перед собою з якоюсь суворою гідністю. Вольф піднявся у фургон і, помітивши Андрія, радо всміхнувся.

— Привіт, Андре. Тіснуватий світ, хлопчику.

— Ні, світ великий, тільки ми з вами одними стежками ходимо.

— Правильніше сказати: нас водять, — поправив його Вольф.

— Скільки вам вліпили?

— Два примусової праці на каменоломнях, — зітхнув Тегарт.

— Мені три, я й то не зітхаю.

— Ну, тобі зітхати ще рано: молодий, здоровий…

Знову відчинилися залізні двері фургона.

— О ля-ля… Давні знайомі, — гасконець гірко всміхався. Сонце іскрилося в його великих чорних очах ще довго після того, як його запхали в арештантський фургон. — Привіт коханцям «зеленої міни»[14]. Ну, старина, що я казав? Твоя логіка давно застаріла. Суддя вважає, що свобода шкодить нам, як ліки, коли їх приймати великими дозами. Я йому спробував довести, що він помиляється, і жорстоко заплатив за те, — старий накинув мені ще місяць за образу суду, і всього маю три місяці примусової праці на каменоломнях.

Андрій і Тегарт усміхнулися.

— Чого вам так весело? Чи, може, думаєте, що каменоломня — то курорт, Ніцца. Золотий берег?

— Мені теж дали три, — сказав Андрій. — Третій — за образу суду. Хоч би справді, а то не встиг жодного дошкульного слова сказати.

— Не журись, Анрі, я сказав за двох. Лаявся англійською мовою, наче сажотрус із лондонського Сіті. І суддя несподівано заговорив, як справжній німець: «Век! Век! Доннерветтер!»

— Цього суддю я знаю вже років двадцять, — сказав Тегарт. — Служив кайзерові, Веймарській республіці, націстам, тепер на службі в американців…

— Власті міняються, а судді лишаються.

— Нічого не вдієш, Феміда носить на очах пов'язку, на неї, як бачиш, ніщо не впливає — ні час, ні політичні кризи.

— Ех, старина, у вас їй зовсім голову одірвали. Поглянь.

Андрій подивився туди, куди вказував палець гасконця. На фронтоні Палацу юстиції стояла безголова статуя грецької богині правосуддя. В руці вона тримала побиті осколками терези. Одірвана голова впала на мармурову чашу і лежала на ній, задерши догори зав'язане по очах обличчя.

— А чого в неї зав'язані очі? — запитав Андрій.