«Гості» ввійшли до кімнати твердою ходою, як входять парламентери до ставки переможеного полководця.

— Гуд дей, містер Краєв, — привітався високий ставний чоловік років п'ятдесяти. У нього була сива голова, темна дублена шкіра на вилицюватому, з важким боксерським підборіддям лиці і глибоко заховані під густими фарбованими бровами очі. За ним стояли Шульце і якийсь породистий дідуган в рогових окулярах, що несподівано привітався з Федором українською мовою. Чоловік з боксерським підборіддям жестом гостинного хазяїна запросив Крайніченка до стола і щось швидко заговорив до Пат. Федір не зрозумів жодного слова, хоч колись був певен, що англійську знає непогано. Жінка взяла Крайніченка під лікоть.

— Шеф каже: як тільки він довідався, що ви попали в тюрму, одразу звелів привезти вас сюди, на свою віллу. Шеф просить вас бути його гостем.

— Вибачаюсь, але чим я міг зацікавити вашого шефа? Тут якась помилка — мене плутають з кимось іншим.

Пат легенько підштовхнула Крайніченка до крісла. Вона сіла між ним і шефом.

Шеф поглянув на чоловіка в рогових окулярах.

З того погляду Федір зрозумів, що розмову з ним вестиме саме цей добродій. Бліді випещені пальці нервово заворушилися на сухих колінах дідугана, потім спурхнули на обличчя, потерлись об гостре підборіддя і раптом зірвали окуляри. Вицвілі очі пильно глянули на Федора, ніби запитували: «Не пізнаєш? Ну, придивись краще». Крайніченко дивився, але згадати не міг. Він був певен, що колись давно зустрічав цього чоловіка. Але де, за яких обставин?

— Плине час, і все забувається, — зітхнув дідуган. — А колись… Я носив тебе на руках. Невже не пригадуєш?

— Ви помиляєтесь, — Федір навмисне заговорив російською мовою.

— Облиш, Федю, я знаю тебе з пелюшок. З твоїм батьком ми подружилися ще в студентські роки. Разом ходили етапом в Сибір після університетського бунту, а потім разом залицялися до твоєї матері. А в сімнадцятому — «Арсенал», барикади. Ми були справжніми друзями з Касіяном і не забували нашої дружби навіть тоді, коли доля кидала пас у різні політичні табори. Може, мати розповідала тобі, хто врятував вашу сім'ю від розстрілу, коли Київ захопили денікінці. Це був я, Карпо Кислицький.

— Плутаєте, шановний, — хмуро промовив Федір. Він уже згадав цього сухорлявого дідка з породистим одутлуватим обличчям. Мати справді багато розповідала про нього, та й сам Федір не раз бачив Кислицького в домі, що коли батько працював у Наркомосі. Давно забуті часи, а пам'ять відновила події яскраво, так ніби все те відбувалося вчора.

… Батько сидів за столом, спершись підборіддям на стиснуті кулаки. Худа висока постать Кислицького метлялася перед столом і дзижчала, дзижчала, мов надокучлива муха. «Ми давні друзі, Касіяне. Ти повинен врятувати мене, адже ми знаємо один одного. Ну, був я в Петлюри. Але ж я визнав свої помилки і працюю чесно. Одне твоє слово, і ДПУ відчепиться од мене. Ми з тобою політкаторжани, разом гибіли у туруханському централі». — «Не можу я кривити душею, Карпе, ти ніколи не був з нами. Твої зв'язки з полковником Коновальцем, з гетьманцями…» — «Брехня. Касіяне, ось я перед тобою, як на духу. Порвав, давно порвав, рідною матір'ю присягаюся. Не маю! Ніяких зв'язків не маю!» А голос Кислицького свердлить вуха гладенькими, обструганими фразами, і те вже не в минулому. Ось він сидить навпроти, смикає нервовими пальцями чорного метелика на кадикастій шиї.