— Ні, Вольфе, тут усе правильно сказано…
Вони попрощалися коло хвіртки. Старий Вольф ще довго стояв біля паркана, спершись на штахети, а коли повернув до будинку, на порозі його зустрів Віллі. Кліпаючи сонними очицями, хлопчина запитав:
— Тату, хто це приходив?
— Клаус…
— Хто? — не розібрав спросоння Віллі.
— Клаус Штьортебеккер. Не чув про такого?
Вольф обняв сина за худі плечі і повів до кімнати.
— Іди лягай спати.
— А хто він такий, Клаус?
Вольф сів на ліжко поруч із сином і замислився.
— Він був корсаром. Гроза багатіїв і надія бідняків, його боялась навіть королева Данії і Норвегії — Маргарита.
Сон у Віллі неначе хто рукою зняв. Він дивився на батька зачудованими очима.
— Розказуй, тату, розказуй.
— Їх називали «Справедливими». Вони були безстрашні і великодушні, добре знали, що таке — бойова дружба. Коли Клауса засудили до страти, він, бажаючи врятувати своїх товаришів, поставив перед суддями таку умову: «Я берусь після того, як мені зітнуть голову, пробігти вздовж шеренги моїх побратимів. І всі ті, кого я помину, мають бути звільнені».
Гамбургський суддя Симон Утрехтський дав згоду. Після удару сокири Клаус піднявся з плахи і побіг. Підступний суддя кинув йому під ноги колоду. Падаючи, Клаус вчепився йому в горло і задушив на смерть.
Старий замовк. Над горами зіп'явся місяць і заглядав у вікно, але Віллі не помічав його. Він дивився на батька, у його чисті, глибокі і теплі очі.