«Стережися, щоб не наступили на ногу», — таке найперше гасло міського життя в двадцятому сторіччі. І Майкл засвоїв його дуже швидко й навчився оберігати свої лапи серед тисяч узутих у черевики людських ніг, що завжди кудись поспішали, нітрохи не зважаючи на скромного чотириногого пішохідця, ірландського тер'єра.

На тих вечірніх прогулянках Стюард завжди водив його від шинку до шинку. В шинках, стоячи біля довгих прилавків на посипаній тирсою підлозі або сидячи за столами, пили й розмовляли чоловіки. Пили багато й розмовляли багато, а з ними й Стюард — аж поки, докінчивши свою шестиквартову денну пайку, йшов додому спати. З багатьма людьми він там познайомився, і Майкл також. То були здебільша моряки-каботажники, а також портові робітники.

Один з них, шкіпер шаланди, що курсувала по бухті та по річках Сан-Хоакін і Сакраменто, обіцяв узяти Доутрі за матроса й кухаря на свою шаланду «Говард». Вісімдесят тонн вантажу, разом з палубним, піднімала вона, і двоє матросів, кухар та сам капітан Йоргенсен гуртом, по-демократичному вантажили й розвантажували її та по черзі вели вдень і вночі, в будь-яку погоду, в приплив і відплив: хтось один стояв за стерном, а решта троє спали чи так відпочивали. Звісно, працювати кожному доводилось за двох чи й за трьох, зате харч був ситий і заробіток чималий — від сорока п'яти до шістдесяти доларів на місяць.

— Не бійся, — казав капітан Йоргенсен. — Я свого кока Гансона ось-ось вижену, а тоді ти приходь… і песика свого приводь, — і гладив Майкла по голові великою мозолястою рукою, — Гарний песик. Мати на шаланді такого дуже добре, коли стоїш у порту чи де на якорі та всі повкладаються спати.

— А ти свого Гансона зараз вижени, — квапив Доутрі. Та капітан Йоргенсен повільно хитав головою.

— Ні, спершу треба його налупцювати.

— Ну, то налупцюй зараз і вижени, — наполягав Доутрі. — Онде він стоїть біля прилавка, в кутку.

— Ні. Хай перше привід дасть. Тобто приводів я маю скільки завгодно. Але мені треба такого, щоб усі на судні бачили. Я хочу, щоб він мене вимусив завдати йому прочухана і щоб усі сказали: «Добре зробив, капітане!» Отоді я візьму на шаланду тебе, Доутрі.

Якби капітан Йоргенсен не зволікав так із задуманим прочуханом чи якби Гансон скоріше дав йому достатній привід, Майкл пішов би зі Стюардом на шаланду «Говард», і все подальше його життя було б не таке, як йому судилося. Але випадок, сполучення випадкових подій, над якими Майкл не мав влади і про які він знав по більше, піж сам Стюард, присудив інакше. Тоді ще й найбуйніша уява не могла б передбачити майбутньої Майклової сценічної кар'єри, ані того пекла, де йому довелось побувати. А вже доля Дега Доутрі й Квека не могла б примаритись і в опійному чаду.