Як стюард, Доутрі звик стикатися з людьми вищого товариства. Але тут, на сан-франціському «дні», вперше в житті зійшовся він з ними як рівний з рівними. Більше навіть — вони самі прагнули зустрічатися з ним. Вони шукали його. Домагалися ласки посидіти з ним за одним столом і почастувати його пивом у якому-небудь гамірному шинку, де він саме виступав з Майклом. Вони б пригощали його й вином, не шкодуючи грошей, якби він не був такий відданий пиву. Декотрі навіть кликали його до себе додому: «Приходьте з вашим песиком, цим дивом, поспівати у нас», — однак Доутрі, хоча й пишався Майклом, відмовлявся, пояснюючи, що життя артиста занадто стомлює й не дозволяє таких товариських розваг. Але Майклові він признавався, що якби їм запропоновано півсотні доларів, вони б «бігцем туди побігли».

Серед безлічі знайомих, набутих за той час по шинках, двом судилося незабаром відіграти дуже важливу роль у житті Доутрі й Майкловому. Перший, лікар і місцевий політичний діяч на ім'я Волтер Меріт Еморі, кілька разів мав нагоду посидіти за столом Доутрі, де поруч стюарда, як звикле, сидів на стільці й Майкл. Між іншим, із вдячності за таку ласку доктор Еморі дав стюардові свою візитну картку й сказав, що радий буде безкоштовно лікувати й хазяїна, і пса в разі потреби. На думку Доутрі, доктор Еморі був розумний і меткий чоловік, безперечно вправний лікар, але захланний і безжальний, як голодний тигр. Він сам сказав йому з брутальною відвертістю, яку тепер міг собі дозволити:

— Докторе, ви просто диво. Зразу видно. Чого ви захочете, те буде ваше. І ніщо вас не спинить, хіба…

— Хіба що?

— Ну, хіба та річ буде прикута ланцюгом, або схована під замком, або її стерегтиме полісмен. Не хотів би я мати те, чого захочеться вам.

— А проте маєте, — сказав доктор Еморі й значуще кивнув головою на Майкла, що сидів на стільці між ними.

— Бр-р-р! — здригнувся Доутрі. — Аж мороз поза спиною йде. Якби я не знав, що ви жартуєте, то б не залишився в Сан-Франціско й двох хвилин. — Він хвильку схилявся замислено над своїм кухлем, тоді засміявся полегшено: — Ні, цього собаки мені ніхто в світі не відбере. Бо я ладен убити кожного, хто зазіхне на нього. І скажу це кожному в вічі, як оце вам кажу. І він повірить, як ви мені вірите. Ви ж знаєте, що я не жартую. І кожен знатиме. Та цей собака…

Неспроможний висловити всю глибину свого почуття, Дег Доутрі вмовк і підніс до уст пивного кухля.

Другий фатальний знайомець був зовсім іншого типу. Сам він називав себе Гаррі дель Мар, і таке ім'я стояло на афішах «Орфея», коли він там виступав. Він був дресирувальник тварин, однак Доутрі не знав цього, бо дель Мар тоді саме відпочивав від гастролей. Він теж підсідав за стіл до стюарда й частував його. Ще молодий, років під тридцять, смаглявий, з вродливим дівочим обличчям, повними губами, довгими віями й великими карими очима, що мали, як він щиро вірив, магнетичну силу, в розмові він, усупереч своїй зовнішності, виявився вельми діловитий.