— А ось ти й сам з'явився! Дуже добре! Молодець! Чуйний товариш, швидко догадався, що щастя в небезпеці.
Такими словами, з іскорками сміху в очах, зустрів Олексу Василь Гойда.
Олекса добре знав характер друга і тому не надав особливого значення його словам. Він, як звичайно, привітався, дістав сигарети, сів біля вікна, де завжди сидів, і приготувався докладно розповідати, як їздив до Львова, який одержав паровоз, як прикрасила його комсомольська бригада. Але Василь Гойда несподівано скерував розмову зовсім на інші рейки. Закурюючи, він сказав:
— Недавно в мене була Терезія…
Олекса зляканими очима дивився на друга і чекав, що той скаже.
— Привіт тобі передавала, — додав Гойда. — Дивується, чого ти її забув, чого перестав їздити на своєму мотоциклі на Соняшну гору.
— І більше нічого вона тобі не казала? — спитав Олекса. Обличчя його скам'яніло, голос задзвенів.
Гойда робив вигляд, що не помічає зміни ні в обличчі Олекси, ні в його голосі.
— У нас з Терезією довга була розмова, всього не запам'ятаєш.
— Про мене вона більше нічого не казала?
— Про тебе? Стривай, дай згадати. Ага, от!.. «Скучила я, каже, за Олексою, а він, дурень, не догадується про це, не показується над Тисою».
— Василю, облиш ти свої жарти! Я з тобою серйозно. Чи знаєш ти, що зробила Терезія? Вона… вона… — Олекса махнув рукою, відійшов од вікна.
Гойда поплескав Сокача по спині.
— Хороший у тебе язик, Олексо, розумний: відмовився слухатись твоєї дурної голови і ревнивого серця. Ех ти!.. Повірив пліткам…
Олекса круто, всім тілом обернувся до Гойди, вигукнув з гнівом і болем:
— Не плітки це! Я сам розмовляв з Іваном Бєлограєм і на власні вуха чув, що він казав.
— Цікаво, що ж він тобі казав?
— Ну… чого він демобілізувався, чого приїхав на Закарпаття. Заради неї все це зробив. Виявляється, він її жених. От! А я, дурень… І не мені одному він хвалився своєю нареченою: все депо знає.
— Він і повинен був хвалитись, така в нього була роль. А ось ти, Олексо, повинен був би поїхати до Терезії і поговорити з нею, правда то чи не правда.
— Правда!