Дізнавшись про це, Зубавін замислився. Що робити? Нехай події розвиваються самі собою, назрівають? Вивчати далі Лисака і Горгулю, чекати, у що вилються їх таємні стосунки? Але чи варто чекати? Чи не запізниться? Чи не може він зараз бути корисним Горгулі? Ні, чекати не можна! Треба негайно діяти. Зубавін вирішив відверто поговорити з Горгулею.
Зайшовши до нього в кабінет, він щільно причинив двері, привітався і прямо приступив до справи:
— Василю Петровичу, що за гість був у вас позаминулої ночі?
— Ви вже знаєте!..
Горгуля впав у крісло, обхопив руками голову і заплакав. Зубавін не вперше бачив істерику в людей, викритих як злочинці. Терпляче чекав, поки помічник начальника станції призвичаїться до свого нового становища і зможе відповідати на запитання.
Через п'ять хвилин Зубавін сказав:
— Назвіть прізвище людини, яка приходила до вас. Горгуля підвів голову, притис руку до грудей:
— Не знаю, товаришу майор. Слово честі, не знаю. Ніколи не зустрічався з ним до того вечора.
— Гаразд, припустимо. Чого він приходив?
— За грішми. Він… Я… Справа в тому, що я… словом, товаришу майор, це я своїм «Москвичем» збив велосипедиста на Краснополянській дорозі. Арештовуйте.
Горгуля вийшов з-за столу і, наблизившись до Зубавіна, витягнув руки по швах, схилив голову.
«Збив велосипедиста?.. — подумав Зубавін. — На Краснополянському шосе? Не знаю. Я нічого про це не знаю».
— Коли це трапилось? — спитав він.
— Кілька днів тому. — Горгуля махнув рукою, зажмурився. — Потерпілий помер. Син вимагав п'ять тисяч. Обіцяв мовчати.
— І ви дали?
Горгуля кивнув:
— Три тисячі. Більше не було.
«Звичайний шантаж», не без розчарування подумав Зубавін. Він підійшов до телефону, зв'язався з районною автоінспекцією і попросив дати довідку, коли і де вбитий автомашиною велосипедист. Відразу ж, не відходячи від телефону, він одержав довідку. Ні, за останні тижні, навіть місяці, в районі не було зафіксовано жодного подібного випадку.
Поклавши трубку, Зубавін вернувся до Горгулі:
— Ви кажете, що збили велосипедиста на Краснополянській дорозі?