— Я розумію. Любомир Васильович нічого не знає.. Ніхто не знає. Тільки одному вам я розповіла про свої думки.

— Правильно робите, — підбадьорив Зубавін касира. — Скажіть, а чому ви не прийшли до нас раніше?

— Та хіба можна, не знаючи броду, лізти в воду? Я б і зараз не прийшла, якби…

— Щось трапилось?

— Атож! Криж узяв з полиці забракований екземпляр словника, поклав його в кишеню і поніс додому. На другий день словник був на місці. Але це вже був не той екземпляр, я перевірила: листок з двісті дев'ятнадцятою і двісті двадцятою сторінками не був вирваний.

Зубавін записав усе, що сказала Світлана Андріївна Казанцева, подякував їй. Проводжаючи касира до дверей, він попросив її не сумніватись, приходити до нього в будь-яку пору дня і ночі, коли вона вважатиме за необхідне.

— Отже, ви гадаєте, я недаремно прийшла до вас? — зраділа Світлана Андріївна…

— Гадаю, що недаремно… Тобто, в якому розумінні недаремно? — схаменувся Зубавін.

— Я відносно Любомира Васильовича. Може він виявитись не нашою людиною?

Зубавін відповів ухильно:

— Поки що нічого не можу сказати. Поживемо — побачимо. До побачення, Світлано Андріївно, заходьте.

Коли двері за касиром зачинилися, Зубавін повернувся до стола, взяв папку з написом «Гірська весна» і поклав у неї заяву Казанцевої.

Таке швидке просування Зубавіна до мети не було для нього несподіваним. За багато років роботи в органах безпеки він неодноразово переконувався, що ворожий лазутчик, засланий до нас або завербований на місці, зможе існувати безкарно, в ролі невідомого доти, пики активно не проявив себе, або поки діє один, без всякого контакту з своїми спільниками. З того часу, як агент налагодив зв'язок з собі подібними, він приречений. Про це непогано знають і самі агенти по численних провалах своїх попередників. Але що вдієш: розвідник, який працює одинаком, не являє собою якоїсь цінності. Добутий ним матеріал повинен бути вчасно Пересланий туди, де його з нетерпінням чекають: за кордон, у штаб, що керує таємною війною. А хіба все це можна зробити без зв'язківця, без резидента, без радіопередавача, без грошей, без «таємної пошти»?

Як тільки полковникові Шатрову стали відомі змушені визнання залізничника Горгулі і заява касира книготоргу, він негайно покинув Львів.

Повернувшись до Явора, Шатров одразу ж, не відпочиваючи після безсонної ночі, не заїжджаючи навіть у готель, попрямував на Київську, до Зубавіна і, не гаючи жодної хвилини, приступив до роботи.

Робота такого розвідника, яким був, наприклад, Василь Гойда, — це майже безперервний рух, найвище фізичне і духовне напруження, швидкість і натиск, спритність і обережність, завбачливість і блискавичне орієнтування в будь-яких обставинах. Робота ж розвідника масштабу Шатрова складніша і не кожному під силу, навіть найспритнішому слідопитові. Те, що повинен був робити Шатров, вимагало більшого досвіду і зрілості.