Олена, як зачарована, дивилася на чоловіка. Мине рік, десять, тридцять років, усе життя промайне з його великими радощами, і все одно вона ніколи не забуде такого Михайла, яким бачить його зараз…

— Оленко! — він переступив поріг хвіртки, простягнув руки і обхопив дружину за слизькі, мокрі плечі. — Ти чого? Вдома що-небудь?

— Нічого, Михайле. Слово честі, нічого! — палкою скоромовкою сказала вона. Коли його руки перестали стискати її плечі, Олена з усмішкою додала: — А ти, виявляється, з лякливих! От не чекала! Я гадала, прикордонник готовий до будь-якої пригоди.

«Я прикордонник тут, на кордоні, а вдома… вдома я простий смертний», так хотів відповісти Олені Смолярчук. Але тільки спитав:

— Що, скучила? Прийшла провідати?

Олена озирнулася на вартового. Відсторонивши чоловіка, сказала з безжалісною насмішкою:

— Дивись, який наївний чоловік! Не дочекаєшся, щоб я до тебе на заставу в такий дощ даремно бігала! Прийшла зараз через виняткові обставини… попрощатись. — Вона засміялася, стисла його руки, припала до грудей обличчям: не вір, мовляв, не вір моїм словам!

Але він все-таки повірив.

— Попрощатися? — голос його прозвучав тихо, майже злякано.

— Так. Мобілізована райкомом. Їду на рятівні роботи. Повідь на рівнині. Бачиш, ось і машина чекає на мене.

І лише тепер Смолярчук побачив за спиною дружини чорне громаддя грузовика і зрозумів, чого Олена з'явилася сюди в таку пізню годину. Але й зрозумівши, він не одразу примирився з тим, що вона покине його.

— З ким же ти їдеш? — розгублено спитав він.

— Та ось з ними… з моєю бригадою. — Олена повернулася до машини і кивнула на чорний, вкритий брезентом кузов. — Нас чотирнадцять чоловік. Я призначена бригадиром.

— А що ж ти там робитимеш? Де будеш жити? І взагалі, як же це так? Мені нічого не сказали, не попередили…

Олена задерикувато розсміялася:

— Не хвилюйся, Михайлику! Зустрінеш мене в такому самому вигляді, в якому проводжаєш. До побачення!

— Почекай, Оленко!

Він продовжував міцно тримати її руки. Він хотів, відчувала Олена, сказати їй щось дуже важливе. Олена нетерпляче чекала цих слів, а він барився, мовчав. Так і стояли вони під нестихаючою зливою, притулившись одне до одного мокрими від дощу обличчями. Подумати тільки, тиждень чи два їм доведеться не бачитись! Через рік чи через п'ять років розлуки, можливо, будуть частішими і довшими, але всі вони будуть легшими, ніж ця, перша. Важко розлучатися саме тепер, коли до кінця придивилися одне до одного, коли загладили всі задирки і шерехатості характерів.

… Дощ посилювався. Там, далеко на рівнині, де бушувала Тиса, вийшовши з берегів, не стихав грім і спалахували яскраві блискавки. По задубілому брезенту грузовика стікали чорні струмочки. Шофер вмикав і вимикав підфарники, заводив і глушив мотор, а Смолярчук і Олена досі прощалися.