— Я до вас у справі, Славку Юрійовичу, — почав Шатров. — Сідайте, прошу вас.
Дідусь сів на лаву. Шатров присів поруч, відкрив коробку цигарок.
— Куріть.
Муляр товстими, негнучкими пальцями узяв цигарку, але не прикурив.
— Я палю цигарки лише в красний день, — сказав він, посміхаючись з-під своїх незабруднених нікотином атласних вусів.
Шатров деякий час мовчки курив і міркував, як приступити до розмови.
Старик не квапив його ні словом, ні поглядом, ні будь-яким рухом. Він діловито креслив садову землю вербовим прутиком і терпляче чекав, коли гість скаже, для чого йому треба уже давно нікому не потрібного муляра Локотаря.
— Славку Юрійовичу, — почав Шатров, — кажуть, ви за свій довгий вік збудували не менше тисячі будинків. Кажуть, трохи не половина Явора споруджена вашими руками.
Мутні, глибоко запалі очі муляра посвітлішали, а на вилицях проступили темно-червоні плями — старечий рум'янець, рум'янець радості.
— Зайве вам наговорили, товаришу… Не знаю, як вас звати-величати.
— Микита Самійлович.
— Половина Явора не набереться, Микито Самійловичу, а за добру чверть ручаюсь. Ужгородську вулицю я почав будувати, Рахівську — теж. На Московській усі великі будинки мої. Будинок, де тепер Державний банк, колишня ратуша, театр, універмаг — теж мої. Словом, усе, що до неба поривається, Славко Локотар споруджував. Тільки в тюрму і жандармерію жодної цеглини не поклав.
Шатров зрозумів, що зачепив у душі муляра найзаповітнішу струну — чисту гордість робочої людини за свою працю. Старий говорив тихо, роздумливо, з радісним здивуванням розглядаючи свої широкі, темні, з закам'янілими мозолями руки, ніби вперше зрозумів, скільки зроблено ним, який слід залишено на рідній землі.
— Повірите, — продовжував Локотар з посмішкою під вусами, — іду по місту, а всі будинки, які я виростив, то з одного, то з другого боку позирають на мене, неначе промовляють: зупинись, Славку, полюбуйся нами! Що ж, доводиться слухатись, зупинятись, милуватись. Повірите, жодного будинку немає в Яворі, якого б я соромився. Кожний господар добрим словом згадує муляра Славка.
— От і я хочу добрим словом згадувати вас, Славку Юрійовичу, — підхопив Шатров. — Прийшов я просити вас збудувати мені хату.
— Що ви, Микито Самійловичу! — Локотар махнув рукою. — Який я будівник? Я зараз більше язиком працюю, хвалюся. Відпрацювалися мої рученьки, чоловіче добрий! — Голос Локотаря здригнувся, а очі знову помутніли.
— Ну, коли не можете будувати, то хоч порадою допоможіть, Славку Юрійовичу.
— О, така робота мені ще під силу! — пожвавішав дідусь. — Питайте!