… Служниця уважно подивилася на Штірліца й Пола, пожалкувала, що сеньйори не подзвонили, вона попередила б їх, що сеньйора повернеться лише через півгодини. «В нас уже є один гість, коли хочете почекати її, будь ласка, пройдіть до вітальні».

— Мене звуть Бользен, — сказав Штірліц служниці. — Макс Бользен, запишіть, будь ласка. Якщо сеньйора зателефонує, скажіть, що я не міг не припасти до її ніг після стількох років розлуки. А що, сеньйора поїхала з сеньйором?

— Сеньйора живе сама, — відповіла служниця, — проходьте, будь ласка.

Вони зайшли до вітальні; Харріс підвівся, мовчки кивнув, ще раз подивився на Штірліца, нахмурився, намагаючись пригадати щось, потім спитав:

— Чи не зустрічалися ми з вами десь раніше?

Штірліц знизав плечима:

— Ми зустрічалися останній раз тут, у Клаудії, напередодні мого від'їзду…

— Ви — німець?

— На жаль.

— Це ви наймали в неї квартиру?

— Саме так.

— Вас звати…

Штірліц не міг пригадати, під яким ім'ям його знав Харріс — чи то Естіліц, як його називали іспанці, чи то Макс, тому поспішив нагадати:

— Макс Бользен. Забули?

— Здрастуйте, Макс! Я — Харріс, пригадуєте мене? Радий вас бачити.

— Справді раді? — спитав Штірліц. — Отже, відтоді ваша позиція перемінилася? Ви так часто говорили про необхідність знищення всіх фашистів у Європі… Харріс посміхнувся:

— Фашизм і інтелігентність не поєднуються, а ви, незважаючи на те, що були німцем з Берліна, здавалися мені інтелігентом. Давно тут?

Пол не дав відповісти Штірліцу.

— Давно, — сказав він. — Містер Бользен давно живе в Іспанії. Я Пол Роумен з Нью-Йорка.