І він викрав із сейфа під час метушні, пов'язаної з евакуацією, ті документи, які належали Рунге та його колегам, зняв копію з них і надійно сховав у погребі на дачі. Але тоді, в сорок п'ятому, наступного дня уранці після того, як це було зроблено, він усе-таки не зміг би до кінця чітко пояснити — якби його хтось запитав про це, — чому він учинив саме так.

Ріктер зрозумів, чому він учинив саме так, коли почав свій тяжкий шлях в еміграцію. Він нічого не взяв з собою, тільки два діаманти, вилучені в дружини Рунге під час обшуку, і ці розрахунки. З ними він і приїхав до Аргентіни, чудом приїхав, допоміг випадок, дивний збіг щасливих обставин.

А головне, що врятувало його (він це збагнув значно пізніше), це природжена обережність: на диспутах проти віруючих він виступав без істеричного надриву, як було заведено в рейху, він намагався напучувати, а не закликав до негайної розправи; статтю в погромну штюмерівську газету підписав псевдонімом; виконуючи всі накази СС, він усе-таки намагався «мікширувати» удари там, де це було можливо, а не закликав до крові.

Робив він так не тому, що обережність, закладена в його гени, підказувала: чим тихішим і непомітнішим ти будеш, тим легше складеться твоє життя — і в разі несподіваного злету і в сумному для тебе розвитку ситуації. Бути в середині — надійніше, ніж рватися в той чи той бік; якщо провидінню треба тебе піднести, воно знайде тебе; якщо ж на тебе чекає удар, він не буде такий нищівний, як проти тих, хто в усіх на виду. Середина, слава середині, зрештою, саме вона є та зона, де до слушної години відсиджуються і щасливчики і невдахи.

Спочатку Ріктер поступив на роботу вантажником у порту Буенос-Айреса, платили непогано, найняв окрему кімнату, хоча й без вигод, зате в тихому районі; через три місяці він почав роздивлятися, поїхав у центр міста, зайшов до книжкового магазину «ABC» — продаж літератури німецькою мовою; познайомився з директором, адреси своєї, звичайно, не лишив; купив довідники про персонали, про партії й газети Аргентіни, повернувся до себе й засів за конспект; допоміг досвід університету, як-не-як там прищеплювали навики систематичного мислення.

Ріктер не міг ще до пуття збагнути, навіщо йому потрібні ці дорогі книжки, але щось підказувало йому робити саме так.

Через три тижні він склав довідку, виписавши різним чорнилом найсерйозніші сили, що визначали політичне життя країни.

На перше місце він поставив Перона, провів під його ім'ям дві товсті лінії і далі в певній послідовності записав Громадянський радикальний союз, що правив Аргентіною чотирнадцять років, аж до тридцятого року, коли владу захопили воєнні диктатори і ця партія перейшла в опозицію. Чорнилом голубого кольору — щоб точніше закарбувалося в пам'яті — Ріктер каліграфічно вивів: «Кістяк партії — інтелігенція; ГРС — це щось середнє між консерваторами й лібералами Британії, користується підтримкою національної буржуазії, зорієнтованої на Північ континенту; має вплив серед студентства, технічної інтелігенції, частини землевласників. Боротьбу з Пероном програє».