Запитання. — Що було далі?

Відповідь. — Ви ж, судячи з усього, знаєте.

Запитання. — Що було далі?

Відповідь. — Професор вручив мені дві пляшки отрути… Хоч потрібна була одна крапля… Повернувшись до кабінету, я зразу ж сховав ці пляшки в сейф. Потім запросив штандартенфюрера Біста. Розмова з ним була марна, він мало що знав і про «Чорний фронт», і про самого Штрассера. Через два дні після того, як наші техніки приготували для мене спеціальний саквояж з металевим сейфом, вмонтованим у нього, щоб зберігати пляшки з отрутою, я вилетів до Лісабона, найдужче боявся митного огляду. На щастя, мене зустріли португальські друзі з секретної поліції, прізвищ яких я не пригадую…

Запитання. — Не пригадуєте прізвищ друзів?

Відповідь. — Це були люди іншого рівня, їхні прізвища знати необов'язково.

Запитання. — Але ви назвали їх друзями…

Відповідь. — Не ворогами ж мені їх називати… Словом, я благополучно пройшов митний огляд і поселився в будинку одного з португальських контактів…

Запитання. — Ім'я?

Відповідь. — Полковник ду Сантуш.