Штірліц поплескав себе по кишенях: сигарет не було.

— А чому ви не подивилися, що лежить у моїй спідній кишені? — тихо спитав Роумен, не міняючи п'яної пози; він немов розтікся по лаві, проте голос його був тверезий і синювато-чорне око дивилося сумно, але, як завжди, важко. — Я ж сказав, що в кишені зберігаються такі документи, за які ви півжиття віддасте…

— У мене лишилася чверть, а не половина, — зітхнув Штірліц, — жаль розлучатись.

Роумен легко, зовсім не п'яно підвівся:

— Ходімо?

— Коли хочете говорити — говоріть тут. І далі вдавайте п'яного, за нами все ще стежать.

— Я помітив, спасибі.

— Куди поїдемо?

— Не знаю.

— Я на вашому місці подзвонив би подрузі, Пол… Коли ви впевнені, що вона проти вас, зробіть усе, аби вона не здогадалася про вашу обізнаність.

— Подруга подалася в Севілью. На двадцять шостому кілометрі, між Гетафе і Аранхуец, у той же автобус сів Кемп, а його машину вів не відомий мені — поки що принаймні — чоловік. Кемп проїхав з нею п'ятнадцять кілометрів, вийшов з автобуса, пересів у свій «шевроле» і повернувся в Мадрід. Є ще запитання?

— Запитань багато…

— Я їх передбачаю, докторе. Я вам скажу ще дещо… Тільки спочатку я вас запитаю: ім'я доктора Стіннеса вам про щось говорить?

— Звичайно.

— Що ви про нього знаєте?

— Те, що він був віртшафтсфюрер[54] народної економіки, фінансував Гітлера і за це його декорували вищими нагородами рейху.

— Це все?

— Все.

— Постарайтесь пригадати, докторе. Ви повинні знати про нього ще дещо.