Пройшовши ще півкварталу, Наталя зупинилася біля невисокої гратової огорожі, за якою вгадувалися обриси двоповерхового особняка. Над замкненою хвірткою було прикріплено вивіску: «Дитячий садок № 32». У глибині двору перед будинком Наталя розгляділа білий квадрат пісочника, гойдалку, гірку та дощатий пароплав, який мало не по саму палубу зарився в пісок. Це був той самий особняк…

Наталя спробувала відчинити хвіртку. Марно. Пройшовши вздовж огорожі, вона побачила муровану тумбу з чавунним стовпом, що височів над іншими опорами огорожі. Озирнувшись і підождавши, поки пройде якась парочка, Наталя скинула туфлі і, не довго думаючи, перекинула їх через огорожу. Потім стала на муровану тумбу і, вхопившись за горішній виступ чавунного стовпа, спритно підтяглася на руках, стрибнула у двір.

В особняку нікого не було — батьки ще звечора забрали своїх малюків. Наталя обійшла навколо будинку, сіла на корму пароплава.

Якими були будинок і двір двадцять п’ять років тому, коли тут жили її батько й мати? Огорожа була інша: вища і масивна, про що свідчив уцілілий чавунний стовп. Та й будинок мав інший вигляд — не було оцих засклених прибудов-веранд з пластиковими дахами і, певна річ, пісочника з пароплавом. А як же було тоді? Зрештою, не це важливо. Тут жили Оскар та Ірина. Входили в ці двері; їхні силуети мелькали в цих вікнах. Можливо, вечорами вони спускалися в палісадник і бродили по цих доріжках або ж сиділи на лавці, можливо, навіть на цьому місці, де тепер сидить вона…. Чи була тоді мама щаслива? Довкола ж було горе, страждання, ненависть. Мама сповна випила гірку чашу і того, і другого, і третього. Ну, а щастя? Чи зазнала вона щастя? Хоч ненадовго — на місяць, на тиждень, на один день, але справжнього щастя? А може, вона все це вигадала потім? Бувають же такі люди, котрі вигадують для себе якусь незвичайну любов уже після того, як мине те, що зовсім не було любов’ю. А що таке любов? Сама ти знаєш? Був Костя, Костянтин Михайлович Савицький. Гарний, розумний, дбайливий. Коханий… Коханець… Чому ці слова люди вимовляють з посмішкою? Костя не був вульгарний. А ти? Ти хотіла бути з ним на рівній нозі, боялася втратити незалежність. На дідька вона тепер тобі, твоя незалежність! Ти була скупа навіть на ласки, вважаючи, що вони принизять твою гордість, твою гідність. Хто втовкмачив тобі в голову ці дурниці? Звісно, не мама. Згадай її усмішку на фотографії, якою намагалися шантажувати тебе. Так усміхаються до сонця, так тягнуться до світла, до тепла. З такою усмішкою не думають про свою гордість, про себе. Тільки так і люблять по-справжньому…