Мене будять приглушені голоси. Я чую таку розмову:

— Він уже захолов, пане Дюран. Як це ви не побачили його раніше?

— Не знаю, начальнику. Він повісився під самим містком, і я, хоч скільки тут ходив, не помічав його.

— Тепер це, правда, не має значення, але все ж таки зізнайтеся: не може ж бути, щоб ви його не бачили.

Мій сусіда з камери ліворуч наклав на себе руки. Його виносять. Все зроблено згідно із суворими правилами: двері відімкнуто й замкнуто в присутності «високого начальства» — коменданта в’язниці, голос якого я впізнав. За останні два з половиною місяці це вже п’ятий в’язень укоротив собі віку. І все це — в сусідніх з моєю камерах.

Настає день ювілею. Я знаходжу в параші бляшанку згущеного молока. Мої друзі з глузду з’їхали. Вони дорого заплатили, добуваючи цю бляшанку, й дуже ризикували, передаючи її мені. Отже, сьогодні я відзначаю свій тріумф над зрадливістю долі. Однак я обіцяю собі не витати в небесах. Я у в'язниці. Минув рік відтоді, як мене замкнули в цій камері, і я почуваюся здатним, якщо трапиться нагода, хоч завтра здійснити втечу. Це позитивний підсумок, і я ним пишаюсь.

Пополудні — річ незвичайна — підмітальник передає мені записку від друзів: «Тримайся. Тобі залишився ще рік. Ми знаємо, що ти при здоров’ї. У нас усе гаразд. Обіймаємо тебе. Луї, Іньяс. Якщо зможеш, одразу черкни кілька слів і передай чоловіком, який приніс тобі цю записку».

На клаптику чистого паперу, який лежав у записці, я пишу: «Дякую за все. Я здоровий і сподіваюся бути таким завдяки вам і через рік. Напишіть, як там Клузйо і Матюрет». Підмітальник, справді, знову підходить до моїх дверей і шкрябає по них віником. Я швидко просуваю під двері свою записку, і вона одразу зникає. Цілий день і вечір я залишаюся на твердій землі, почуваючи себе так, як мені не раз хотілося себе почувати. Мине рік, і мене поселять на одному з островів. На Руайялі чи на Сен-Жозефі? Там я до очманіння розмовлятиму, куритиму й виношуватиму плани майбутньої втечі.

Назавтра я з вірою в долю починаю перший день із тих трьохсот шістдесяти п'яти, що їх мені лишилося відсидіти. Я не помиляюсь: вісім наступних місяців доля не зраджує мене. А на дев'ятому все йде шкереберть. Одного ранку каторжанина, який передає мені кокоси, застукують на гарячому саме тієї миті, коли він штовхає на місце парашу, поклавши в неї горіх і п'ять сигарет.

Інцидент настільки серйозний, що наглядачі на кілька хвилин забувають про правило загальної тиші. Чути, як вони лупцюють прибиральника. Потім лунає хрип до смерті побитої людини. Відчиняється віконце в моїх дверях, і вартовий із побагровілою пикою кричить мені: