Сьогодні я довго думаю про своїх друзів і про того сердегу, з яким повелися так жорстоко, і намагаюся звикати до свого нового способу життя. Це мені вдається, хоча години здаються довгими, а по ногах, коли я цілими годинами не встаю, ніби мурашки бігають.

Цей режим триває вже десять днів. Тепер я постійно голодний. Мене невідступно переслідує втома. Страшенно бракує кокосового горіха й сигарет. Спати лягаю дуже рано й подумки втікаю зі своєї камери. Вчора я побував у Парижі, в кав’ярні «Pa-Мор», де попивав з друзями шампанське: з Антоніо Лондонським — уродженцем Балеарських островів, але він розмовляє по-французькому, як парижанин, а по-англійському — як справжній ростбіф. Наступного дня в кав’ярні «Марроньє», що на бульварі Кліші, п’ятьма пострілами з револьверів він уколошкав одного із своїх друзів. У злочинному світі дружба дуже швидко виливається в смертельну ненависть. Так, учора я побував у Парижі, танцював під музику акордеона на танцях у Петі-Жарден на проспекті Сент-Уен, де збираються переважно корсіканці та марсельці. В моїй уяві постають мої друзі, до того ж так виразно, що я анітрохи не сумніваюся ні в їхнгй реальності, ні у своїх відвідинах усіх тих місць, де колись я проводив такі гарні вечори.

Тепер, коли я менше їм і не так багато ходжу, мені, власне, вдається досягти того самого, чого я досягав, коли стомлювався. Картини минулого виривають мене з камери з такою силою, що я проводжу більше годин на волі, ніж у в’язниці.

Мені залишилося сидіти ще місяць. Уже три місяці я їм тільки хліб і майже прозорий гарячий суп зі шматочком м’яса.

Я дуже схуд і аж тепер усвідомив, що ті кокосові горіхи двадцять місяців підтримували моє здоров’я й душевну рівновагу в цьому жахливому ув’язненні.

Сьогодні після сніданку я дуже знервований. Я з’їв пів— буханця хліба, чого досі зі мною не траплялося. Звичайно я краю буханець на чотири рівних частини і з’їдаю їх о шостій ранку, ополудні, о шостій вечора й уночі. «Чого ти це зробив? — бурчу сам до себе. — Невже наприкінці ув’язнення на тебе найшло таке потьмарення?»— «Я голодний і відчуваю, як мене покидають сили». — «Не будь такий вибагливий. Звідки в тебе буде та сила при такому харчуванні? Головне, — і з цього погляду ти переможець, — що ти не хворий, хоч фізично й ослаб. Певна річ, «Людожерка» неминуче програє в боротьбі з тобою». Походивши дві години, я сідаю на цементну брилу, що править мені за табурет. Ще тридцять днів, або сімсот двадцять годин, а потім відчиняться двері, і мені скажуть: «В’язню Шарр’єр, виходьте. Ваші два роки ув’язнення скінчилися». А що я відповім? Мабуть, таке: «Атож, нарешті скінчилися два роки жорстоких страждань». Ні, якщо це буде комендант, перед яким ти вдавав, ніби хворієш на амнезію, то доведеться й далі грати комедію. Ти йому скажеш: «А що, мене помилували, і тепер я поїду до Франції? Моєму довічному ув’язненню настав кінець?» Мені тільки хочеться побачити його пику й довести йому, що він несправедливо прирік мене на голодування. А втім, комендантові начхати, справедливо він покарав мене чи ні. Яке це має для такої людини значення? Гадаєш, його гризтиме сумління за те, що він так несправедливо покарав тебе? Не смій навіть припускати, нібито тюремник — нормальна людина. Нормальні люди тюремниками не стають. Але дехто звикає до всього, навіть до мерзоти. Може, аж тоді, як комендант уже стоятиме однією ногою в могилі, страх перед Богом, — якщо він у нього вірить, — примусить його покаятися. Ні, не через справжні докори сумління, викликані за своє лиходійство, а з побоювання, що перед своїм Богом він сам стане підсудним.