— Замовкніть, а то вас суворо покарають! — відповідає наглядач.

— Ой, ой, не сміши мене, бевзю! Невже ти вигадаєш щось страшніше за цю тишу? Карай мене, як хочеш, нелюде, лупцюй, якщо це дасть тобі втіху, але гіршого від оцієї тиші ти все одно не придумаєш. О ні, не придумаєш! Я не хочу й не можу більше мовчати! Я ще три роки тому мав би тобі сказати: ти — лайно, брудна свиня! Який же я був дурний, що зі страху перед покаранням чекав цілих тридцять шість місяців, аби виказати свою огиду до тебе! До тебе й до всіх таких, як ти, смердючих наглядачів!

Трохи згодом десь відчиняються двері, і хтось кричить:

— Ні, не так! Накиньте її навиворіт, так він на довше запам’ятає!

— Накидай, сволото, свою гамівну сорочку, як хочеш! — стогне нещасний. — Накидай навиворіт, зав’язуй, затягуй так, щоб я задихнувся! Все одно я скажу тобі, що тебе породила сука, і ти не людина, а купа лайна!

Мабуть, йому якось заткнули рота, бо крику більше не чути. Двері знову зачинилися. Ця сцена, певне, дуже схвилювала молодого наглядача: за кілька хвилин він зупиняється над моєю камерою й каже:

— Видно, схибнувся з розуму.

— Гадаєте? Хіба він сказав неправду?

Приголомшений наглядач відходить, кидаючи:

— Що ж, тоді спробуйте зробити й ви так, як він!

Ця пригода відволікла мою увагу від острова чесних людей, від скрипок, від персів індійок, від порту в Порт-оф-Спейні й повернула мене до сумної дійсності в дисциплінарній в’язниці.

Лишилося ще десять днів, тобто двісті сорок годин.

Тактика рухатись якомога менше дає свої наслідки. Мені здається, я почуваюся здоровішим від усвідомлення того, що од виходу з в’язниці мене відділяють двісті сорок годин і мозок мій неушкоджений, хоч я й охляв, а тілу потрібно тільки трохи оклигати, і воно знову запрацює як слід. А в того бідолахи з однієї із сусідніх камер настає перша фаза божевілля, і, мабуть, найгіршого — буйного. Він довго не проживе. Цей бунт дає підставу нагодувати нещасного вже не раз випробуваними ліками й по-науковому вбити його. Прикро почуватися сильнішим, тоді як хтось інший зазнає поразки. Я запитую себе, чи теж належу до тих егоїстів, які, будучи взимку тепло вдягнені й добре взуті, байдуже дивляться, як у них на очах ідуть на роботу, тремтячи від холоду, погано вдягнені люди, що поспішають на перший поїзд метро чи на перший автобус, егоїстів, яким, коли вони бачать те все, стає тепліше в їхніх шубах. Усе в житті побудовано на порівняннях.

Отже, мій термін закінчується, і я сподіваюсь, за півроку буду здоровий і духовно, і фізично й зможу здійснити сенсаційну втечу. Про мою першу втечу багато говорили, а про другу вигравіюють пам’ятний напис на камінні одного з мурів каторги. Немає сумніву, не мине й півроку, як я неодмінно втечу.