Тяжко на серці, але тут так. Каторжани знаходять спільну точку зору тільки на гру в карти, котра цікавить їх як спосіб заробити гроші, вважаючи водночас, що вона таїть у собі велику небезпеку. В будь-яку мить ти можеш бути змушений битися ножем з першим-ліпшим хвальком. Усі ведучі гри дійові чоловіки й ще чудово виглядають попри свій вік: Луї Гравону сорок п’ять років, а Гардесу — близько п’ятдесяти.

Вчора ввечері я мав нагоду показати в нашому бараці свої погляди й спосіб поводитися. Сталося так, що одного низького тулузця викликав на бійку з ножем уродженець міста Нім. Тулузця прозивали «Сардиною», а здорованя з Німа — «Бараном». Баран, до пояса голий, підвівся з ножем у руці й сказав:

— Ти платитимеш мені по двадцять п’ять франків з кожної партії в покер або зовсім не гратимеш.

— Тут ніколи ніхто ще не платив за те, що він грає в покер, — відповів Сардина. — Чому ти прискіпався до мене й не накидаєшся на ведучих гри?

— Не тобі знати чому. Ти платиш, або ти не гратимеш, або йдеш битися зі мною.

— Ні, я не піду битися з тобою.

— Ти здаєшся?

— Так. Я ризикую отримати удар ножем і бути вбитим таким хвальком, як ти, хто ніколи не пробував утікати. А я втікач, я тут не для того, щоб когось убивати або щоб хтось мене убив.

Усі ми чекали, що буде далі.

— Справді, цей малюк хоробрий, — сказав мені Гранде, — він не раз робив спроби втекти. Шкода, що ми не можемо заступитися за нього.

Я відкрив свого ножа й поклав собі під стегно. Я сидів на гамаку Гранде.

— Тож, здавшись, ти заплатиш мені чи перестанеш грати? Відповідай, — ступив крок до Сардини Баран.

— Заткни пельку, Баране, — нараз крикнув я, — і дай спокій цьому хлопцеві!

— Ти що, з глузду з’їхав, Метелику? — озвався Гранде.

Не ворухнувшись і далі сидячи з відкритим ножем під лівим стегном, на руків’ї якого лежала моя рука, я сказав:

— Ні, я не з’їхав з глузду, а ви всі послухайте, що я вам скажу. Баране, перше ніж почати битись з тобою, — а це я неодмінно зроблю, коли ти цього захочеш, — дай мені змогу сказати тобі й усім, що після того, як я опинився в цьому бараці, де нас понад сто й усі із злочинного світу, я з соромом помітив: тут те найкраще, найважливіше, що заслуговує особливої уваги, у вас не в пошані, я маю на увазі втечу. Тож кожен, хто довів, що він може здійснити втечу, ризикувати життям задля втечі, повинен викликати до себе пошану. Хто скаже, що це не так? (Мовчанка). У всіх ваших законах бракує одного, найголовнішого: зобов’язання всіх не тільки ставитися з пошаною, а й допомагати втікачеві, підтримувати його. Ніхто нікого не зобов’язує втікати; і я припускаю, що майже всі ви вирішили жити тут до кінця своїх днів. Та коли вам бракує сміливості заново воскреснути, то бодай вибить пошану до тих, хто прагне втекти. І хай той, хто забуває про цей людський закон, чекає серйозних наслідків. Тепер, Баране, якщо ти й далі хочеш битися, то ходи зі мною!