Коли перекличка скінчилася, начальник табору підняв угору ножа й спитав:

— Хтось упізнає цей ніж?

Ніхто не озвався.

— Хтось помітив убивцю?

Стояла мертва тиша.

— Отже, як завжди, ніхто нічого не знає. Простягніть руки вперед і пройдіть переді мною, а тоді рушайте кожен на свою роботу.

— Знову ніяких слідів, пане коменданте, ніщо не дозволяє сказати, хто вчинив убивство.

— Справу припинено, — мовив комендант. — Збережіть ножа, почепіть до нього етикетку, вказавши на ній, що він послужив для вбивства Карліно.

От і все. Я повернувся до барака й ліг поспати, бо цілу ніч не заплющив очей. Засинаючи, я подумав, що каторжанин нічого не значить. Навіть коли його підступно вбито, ніхто не хоче завдати собі клопоту, аби дізнатися, хто вбивця. Для адміністрації каторжанин — ніщо. Він значить менше за собаку.

У понеділок я починаю працювати асенізатором. О ні в на п'яту ранку йду випорожнювати параші в корпусі А, тобто в нашому. За розпорядженням начальства, їх слід тарабанити аж до моря й там усе виливати. Але я плачу погоничеві буйволів, і він чекає мене на плоскогір’ї — там, звідки до моря збігає цементований жолоб. Ми швидко, за якихось хвилин двадцять, випорожнюємо параші в жолоб і змиваємо все водою, привезеною з моря у величезній, на три тисячі літрів бочці. За воду я щодня платитиму погоничеві — симпатичному негрові з Мартініки — по двадцять франків. А що я працюю тільки перший день, то від важких параш у мене болять руки. Проте я скоро звикну до цієї роботи.

Мій новий товариш дуже компанійський. Але Галгані попередив мене, що він надзвичайно небезпечний. Ходять чутки, ніби він учинив на островах сім убивств. Негр заробляє тим, що продає фекалії. Адже кожен садівник мусить сам дбати про перегній для дерев. Тож він копає яму, скидає туди сухе листя й траву, а мій мартініканець потай несе до цього садка одну-дві параші. Звісно, сам погонич цього не зробить, і мені доводиться йому допомагати. Але я знаю, що це серйозне правопорушення, бо через заражені овочі й фрукти дизентерія може поширитись і серед наглядачів, і серед засланців. Сподіваюсь, що згодом, коли ми познайомимося ближче, я відраджу мартініканця від цього заробітку. Ясна річ, я відшкодовуватиму йому те, що він втрачатиме, припинивши свою «торгівлю». Що ж до риболовлі, то мартініканець каже, ніби нічим не може мені зарадити, треба, мовляв, звернутися на пристані до Шапара або ще до когось.

Отож я працюю асенізатором. Скінчивши роботу, приймаю душ, надягаю шорти й щодня іду вудити рибу, де мені заманеться. З єдиною умовою: ополудні я повинен з’являтись до табору. Завдяки Шапарові мені не бракує ні вудлищ, ні гачків. Коли я повертаюся з барабульками, нанизаними за зябра на дріт, рідко буває, щоб котрась із дружин наглядачів не гукнула мене від свого будиночка. Вони знають, як мене кличуть.