— Ти пам’ятаєш Марсель, Тітене?

— Ще б пак, хіба можна забути Марсель? Я навіть дуже добре пам’ятаю його., Площу Біржі з маклерами та гуртами навідників…

— Чи ти пам’ятаєш деякі імена? Скажімо, Ангел Скнара? Грава? Клеман?

— Ні, я не пам’ятаю імен, я лише запам’ятав ім’я одного бевзя, який відвіз мене на фіакрі до лікарні разом з моїм хворим другом і який сказав, нібито я завинив у тій недузі. От і все.

— А імена друзів пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю.

Сердешний Тітен, я даю йому свій недокурок і переймаюсь великим жалем до цього бідолахи, який здохне тут, як собака. Так, дуже небезпечно мешкати з божевільними, але що робити? У всякому разі, гадаю, це єдиний спосіб спробувати здійснити втечу, не ризикуючи бути засудженим.

У Сальвідії вже майже все готово, Бракує тільки ключа від моєї камери. Він роздобув дуже міцну вірьовку і зсукав з п’ятьох смужок з полотнища гамака ще одну. Тут усе гаразд.

Я намагаюся й собі щось робити, бо грати цю комедію справді важко. Щоб і далі залишатися в камері притулку, я мушу час від часу вдавати, що в мене відбуваються приступи.

Я розіграв один приступ так удало, що санітари-наглядачі кладуть мене у ванну з вельми гарячою водою й дають мені два заспокійливі уколи. Цю ванну вони накривають дуже міцним полотном таким чином, що я не можу з неї вибратись. Тільки моя голова визирає з дірки в полотні. Я сиджу вже понад дві години в цій купелі із своєрідною гамівною сорочкою, коли заходить Айвенго. Я тетерію, коли бачу, як на мене дивиться цей звір. Я страшенно боюсь, що він мене задушить. Я навіть не можу боронитися, бо мої руки під полотном.

Айвенго підходить до мене, його великі очі пильно втуплюються в мене, в нього такий вигляд, ніби намагається пригадати, де він уже бачив цю голову, що визирає мовби з нашийника. В обличчя мені вдаряє затхлий запах повітря, яке він видихає. Хочеться позвати на допомогу, але боюсь, що своїм криком іще дужче розгніваю його. Я заплющую очі й чекаю, певен, що він зараз задушить мене своїми ручищами. Я ніколи не забуду ті кілька секунд жаху. Нарешті Айвенго відходить від мене й простує до коліщаток, якими регулюється подача води. Перекриває холодну воду й відкручує до кінця кран з гарячою водою. Я горлаю, наче окаянний, бо просто живцем варюсь. Айвенго виходить. Усю залу наповне пара, я задихаюсь і марно докладаю надлюдських сил, щоб розірвати це полотно. Нарешті прибігають мені на допомогу. Наглядачі побачили пару, що завалувала з вікон. Мене виймають з ванни зі страшними опіками, мені вельми боляче. Особливо палахкотять вогнем стегна й ті місця, де облізла шкіра. Намастивши пікриновою маззю, мене кладуть у невеличкій палаті санчастини притулку. В мене такі серйозні опіки, що викликають лікаря. Кілька уколів морфію пом’якшують мої болі в першу добу. Коли лікар запитує мене, що сталося, я відповідаю йому, що у ванні вивергнувся вулкан. Ніхто не розуміє, що трапилося. А санітар-наглядач звинувачує того каторжанина, який готував купіль, у тому, що він погано відрегулював подачу води.