— Штовхай їх, Бога ради, по камінню! Трохи підніми! Стережися хвилі!

Хвиля підкидає нас разом з бочками вгору й несе до скелі.

— Обережно! Бочки можуть розбитись, та й ми, гляди, зламаємо собі ногу чи руку!

— Заспокойся, Сальвідія! Іди до води поперед бочок або переходь сюди, назад. Але там тобі буде зручніше. Коли я крикну, чимдуж смикни їх на себе. А я водночас штовхну їх ззаду, і ми відірвемося від скелі.

Здається, мій товариш таки почув команду, яку я викрикнув крізь завивання вітру та гуркіт хвиль: коли величезний гребінь накрив мене, Сальві дію і бочки, я з усіх сил штовхнув пліт. Певне, він також смикнув його до себе, бо ми, підхоплені хвилею, враз відірвалися від скелі.

Сальвідія перший вибирається на бочки, а коли на них вилажу і я, наш пліт накриває ще одна величезна хвиля й кидає його, наче пір’їнку, на гостру скелю, що виступає в море. Удар цей такий сильний, що бочки розсипаються на друзки, тільки клепки летять на всі боки. Відступаючи, хвиля відносить мене метрів на двадцять від скелі. Я пливу, але мене підхоплює ще одна хвиля, що котиться на берег. Я ніби приземляюся, сидячи між двома каменюками, й ще встигаю схопитися за них, перше ніж хвиля знову понесе мене в море. Геть побитий, я все ж таки вибираюся з-поміж каміння і, коли виходжу на берег, помічаю, що мене віднесло більш ніж за сто метрів від того місця, де ми спускали на воду пліт.

Уже не остерігаючись, я кричу:

— Сальвідія! Ромео! Де ти?

Він не відповідає. Приголомшений, я лягаю на землю, скидаю штани та вовняну куртку й лишаюся в самих капцях. Господи, де мій товариш? І я знову щомога кричу:

— Де ти?

Мені відповідають тільки вітер, море та хвилі. Сам не знаю, скільки вже часу я стою тут, знесилений, геть розбитий фізично й морально. А тоді починаю плакати з люті й викидаю геть торбинку з тютюном та запальничкою, що досі висіла в мене на шиї, — вона була виявом братерського піклування мого товариша про мене, бо сам він не курив.

Я стою обличчям до вітру, перед жорстокими хвилями, які щойно все змели, підношу кулак і починаю хулити Бога:

— Брудний звірю, тобі не соромно за те, що так немилосердно поводишся зі мною? Господи, який же ти бридкий! Проклятущий садист — ось ти хто! Негідник, підлий йолоп! Я більш ніколи не вимовлю твого ім’я! Ти цього не заслуговуєш!

Вітер ущухає, і ця раптова тиша приносить мені полегкість, повертає мене до дійсності.

Спробую піднятися до притулку. Якщо мені бодай трохи пощастить, я таки зроблю це.

Видираюся крутосхилом з однією думкою: якнайшвидше лягти в ліжко. А тоді й комар носа не підточить. Без особливих труднощів дістаюся до свого коридора. Мур навколо притулку я перестрибнув, бо не знаю, куди Сальвідія сховав ключа від воріт.