Малюк заперечливо помахав рукою:
— Ні, Степане Івановичу, дякую, не треба ятрити старі й болючі рани. Вам нелегко буде згадувати давно минуле, та до того ж мені дещо відомо. Ми, дорогий друже, грали з вами на одній сцені…
— Чекайте, чекайте, — перебив спантеличений Василенко. — Я щось не розумію. Може, розтлумачите.
Малюк засміявся:
— Будь ласка, Степане Івановичу, згадайте Приморськ, «Чорномора», Дмитра Шаповала.
Слухаючи Малюка, Василенко не зводив з нього очей. Ім’я колишнього шефа «Чорномора» Дмитра Шаповала на все життя вкарбувалося в його пам’яті. Та невже ж це він, Шаповал?!
А Малюк посміхнувся, тихо й схвильовано мовив:
— Я, Степане Івановичу, — колишній Шаповал.
Старий по-юнацькому звівся на ноги, хотів щось сказати, але спазми стиснули горло. Подолавши хвилювання, вигукнув:
— Боже мій, Дмитре! То ж, виходить, жива ще моя доля! — й кинувся до Малюка.
Вони довго стояли в обіймах один одного, схвильовані, зворушені. Потім потекли й потекли спогади, вони розбудили в пам’яті побратимів усе, що, здавалося, стерлося вже довголіттям.
Степан Іванович розповів багато такого, чого Петро Карпович не знав.
А шляхи-дороги, якими доля кидала Шаповала, хвилювали садовода.
На прощання Малюк похвалився Степанові Івановичу, що взявся писати книгу.
— Робота, Степане Івановичу, виявилася нелегкою. Але, — зітхнув полегшено, — наближається вже до кінця. Сьогоднішня наша зустріч, побратиме, й буде її прологом…