Крем'янистою дорогою Кастілії йшла військова вантажна машина з німецькими льотчиками. Вони поверталися з Валенсії, де відбували короткочасну відпустку. Бадьорі, засмаглі, молоді, вони горлали «Любу пташку» й неохоче урвали пісню, коли побачили на дорозі молодика з піднятою рукою. Водій загальмував. У хлопця було типове обличчя мешканця півночі — білявий, ясноокий, з веснянками на тонкому, прямому носі. Він був одягнений у напіввійськовий френч, солдатські штани. За спиною теліпався ранець з рудої телячої шкіри, що їх носять баварські гірські стрільці.

Упізнавши співвітчизника, льотчики вхопили його за руки й легко втягли до себе в кузов. Виявилося, молодик їхав у ту ж частину до Мельдерса[1], куди прямували й льотчики.

Аеродром, що курів од спеки, був майже безлюдний. Винищувачі вилетіли на завдання. Солдати-марокканці з аеродромної охорони пекли на розжареному камінні просяні коржі й ліниво відганяли великих зелених мух. Трохи далі біля бочок з водою юрмилися техніки. Вони охолоджували воду, кидаючи в бочку покриті інеєм балони із стиснутим повітрям. Коли хто-небудь занурювався у воду, то відразу вискакував, наче ошпарений окропом.

Новачок підійшов до довгого, в зморшках механіка, який завзято розтирав рушником руді груди. Механікові було близько сорока років. Чимось він скидався на Жана Габена, який уже завойовував славу на екранах Європи.

Очевидно, новачок зацікавив механіка.

— Прийміть душ, вода холодна, як у Шпрее, — порадив він. — Ви одразу відчуєте себе ангелом.

Новачок заперечливо похитав головою.

— Ви до нас?

— Так. Направлений після школи Лілієнталя.

— О, туди не кожен міг потрапити! — Механік свиснув і прискіпливо оглянув молодика. — Я знав декого із школи Лілієнталя: всі синки багатих татусів, які з набитими гаманцями.

— Мої батьки загинули на пароплаві «Вітторіо», коли пливли до Америки.

— У двадцять восьмому?

— Ви чули про катастрофу?

— Аякже! Про це писали всі газети. Вони були комівояжери?

— Ні. Шукачі щастя.

Механік помовчав, думаючи про щось своє, а тоді глухувато мовив:

— Тоді багато хто щастя шукав… Механік простяг жилаву руку:

— Мене звуть Карл Гехорсман…

— Пауль Піхт.