Ми робимо зле за звичкою. Так само й добре. Все залежить від нас: які вже ми звички виберемо. Я часто піднімаю брови, й на лобі збираються зморшки, а мама сказала, що я мушу відучити себе від цього. Вона сказала, що коли я зморщую лоба, то й на мозкові збираються зморшки, і що це не гаразд, коли буде поморщений мозок. Потім вона розгладила мені брови рукою і сказала, що я завжди повинна думати нишком: «Розгладьтеся, розгладьтеся…» І тоді буде гладенько назовні, гладенько й усередині. 1 знаєте, це зовсім просто. Відтоді я ніколи не зморщую брови. Я чула, що навіть хворого зуба можна вилікувати думками. Але я в те не вірю. 1 моя мама теж не вірить.

Вона помовчала, злегка засапавшись. Він також не озивався. Її балакучість приголомшила його. Й до того ж він страшенно хотів пити — спав-бо п'яний з відкритим ротом. Але хоч як йому пересохло в горлі й роті, він ладен був терпіти пекучу спрагу, аби лиш побути зайву хвилинку з цією дівчинкою. Він облизав пересохлі губи і спромігся нарешті на слово.

— Як тебе звуть? — спитав він.

— Джоан.

Вона й собі запитливо подивилася на нього.

— А мене — Рос Шенклін, — відповів він, уперше за довгі роки називаючи своє справжнє ім'я.

— Ви, мабуть, багато подорожували.

— Та, мабуть, багато, але ж менше, як мені того хотілося б.

— Таткові також хотілося б подорожувати, але в нього забагато роботи в його установі. Йому завжди немає часу. Одного разу він їздив з мамою до Європи. Та це було тоді, коли я ще не народилася. І на це треба грошей — щоб ото подорожувати.

Рос Шенклін не знав, чи погоджуватися йому з таким твердженням, чи ні.

— Але волоцюгам для того не потрібно багато коштів, — підхопила вона його думку. — Мабуть, саме через те ви й подалися у мандри?

Він кивнув і облизав губи.

— Мама каже, що то дуже погано, коли людина має блукати, щоб знайти собі яку роботу. Таж у нас тут роботи доволі. Всі фермери в долині потребують людей до підмоги. А ви коли-небудь працювали?

Він похитав головою, сердитий сам на себе: суворе життя привело його до висновку, що праця варта зневаги, але зараз йому соромно було в цьому признатись. Та ще й інше спало йому на думку. Адже це чудове маленьке створіння — чиясь дочка; вона — одна з винагород за працю.

— Хотів би я мати таку дівчинку, як ти, — вирвалися., в Роса: він ураз відчув, що в ньому збудився батько. — Я працював би не покладаючи рук. Я… я робив би що завгодно.

Вона сприйняла його слова з належною серйозністю.

— Цебто, ви не одружені?

— Ніхто не схоче піти за мене.

— Схотів би, коли б…

Вона не задерла свого носика, але глянула досить несхвально на його бруд та лахміття, і він зрозумів той погляд.