— Так, я прийду подивитись.
— Я не думав, що ти погодишся, а то б не пропонував тобі, — признався Джо, коли вони вийшли на вулицю.
— А що, хіба не можна? — тривожно спитала дівчина, не даючи прохолонути своєму завзяттю.
— Звісно, можна, я все влаштую, але ж я не сподівався на твою згоду. Аж ніяк не сподівався, — все ще не виходив він з дива, допомагаючи їй сісти на трамвай і шукаючи в кишені дріб'язку на квитки.
II
Женев'єва й Джо належали до своєрідної аристократії робочого люду. Серед убогого й брудного оточення вони зуміли зберегти моральну чистоту й здоров'я. Почуття власної гідності, охайності й винятковості спонукало їх триматися осторонь від інших. Важко було зайти з ними в дружбу, а тому справжнього, близького приятеля чи приятельки, з якими можна було б поділитись горем і радощами, жодне з них не мало. Обоє були товариської натури, а проте лишалися самітні, бо, заприятелювавши з кимось, мусили б пожертвувати своїм прагненням до чистоти й порядності.
Не багатьом дівчатам з робітничого середовища судилося жити так самітно, як Женев'єві. Виростаючи серед жорстокості й грубощів, вона здолала вберегти себе від них. Вона бачила тільки те, що хотіла бачити, — а хотілося бачити лише найкраще; легко керуючись якимось непомильним інстинктом, уникала вона всього потворного й брутального. Почати б з того, що вона рідко бувала на людях. Як одиначці, їй змалку доводилось доглядати хвору матір і тому не було часу гратися й пустувати з сусідськими дітьми. Батько її, дрібний службовець, слабогрудий, анемічний, дуже доброї вдачі, був домосида, цурався людей, і завдяки йому в родині завжди панували злагода та спокій.
Дванадцяти років Женев'єва осиротіла; поховавши батька, вона просто з кладовища пішла жити до подружжя Сілверстайнів і оселилася в їхньому помешканні над невеличкою цукернею. Добрі євреї дали їй притулок, і, щоб відробити харчі та одяг, дівчина допомагала їм у крамничці. Бувши іншої віри, вона стала їм у пригоді, бо Сіл-верстайни самі не могли торгувати суботами.
Тут, у цій маленькій крамничці, одноманітно спливло шість років її ранньої молодості. Знайомих у неї було мало. Обходилася Женев'єва й без товаришок, бо жодна з дівчат не припала їй до серця. Не любила вона гуляти і з сусідськими хлопцями, хоч дівчата вже в п'ятнадцять років заводили собі приятелів. «Та ще мені цяця!» — казали про неї дівчата і хоч не любили її за вроду й відлюдкуватість, а проте таки поважали. «Вишенька» — прозивали її хлопці, але пошепки й тільки поміж себе, боячись розгнівати інших дівчат; ані одному з них і на думку не спадало залицятися до Женев'єви. Вони поглядали на неї з побожністю, як на щось містично прекрасне і для них неприступне.