А Женев'єва й справді була красуня. Сама з давнього американського роду, вона була одна з тих дивовижних квіток, що часом розквітають серед робітничого середовища всупереч усім законам спадковості й оточення. Все в ній було гарне: рум'янець на білому виду, за який її прозвали «Вишенькою», доладне, немов виточене обличчя, тендітні обриси постаті. Голос вона мала тихий, рухи — статечні, сповнені гідності. Що не одягне, все було їй до лиця й підкреслювало шляхетну вроду. До того ж вона була чисто жіночна натура, чула, віддана й лагідна, з прихованою жагою майбутньої жінки й матері. Але це почуття в ній ще дрімало, чекаючи, коли з'явиться обранець.

Якось у суботу гарячої пообідньої пори до Сілверстайнової крамниці зайшов Джо поласувати морозивом із содовою водою. Женев'єва не завважила, як він увійшов, бо клопоталася коло іншого відвідувача — хлоп'яти років шести-семи, яке глибокодумно вивчало розкладені за склом дивовижні цукеркові витвори, оздоблені знадливим написом угорі: «П'ять за п'ять центів».

Женев'єва почула, як Джо сказав: «Содової з морозивом, будь ласка!», і, не обертаючись, спитала: «Якого морозива хочете?» Взагалі вона не мала звички дивитися на хлопців. У них було щось для неї незрозуміле. Вони так поглядали на неї, що вона ніяковіла, сама не знаючи чого; не подобались їй також їхнє нахабство й брутальність. Досі вона ще не думала про чоловіків. Хлопці, що їх вона бачила, анітрохи не вабили й не цікавили її. Одне слово, якби її спитали, навіщо існують на світі чоловіки, вона, мабуть, не знала б, що відповісти.

Витрушуючи з мірки морозиво до склянки, вона випадково звела очі на Джо, і їй чомусь стало приємно. Він теж подивився на неї, і дівчина спустила вії і обернулася до сифона… Та наливаючи води, вона мимоволі знов кинула на нього оком, тільки на мить, бо спіймала на собі його погляд, що чекав, аби вода підвела голову. На його обличчі була написана така щира зацікавленість, що Женев'єва хутко відвернулася. Її здивувало, що цей незнайомець так їй сподобався. «Який гарненький хлопець, — подумала вона, інстинктивно намагаючись захистити себе від тої влади, що надить і скоряє, лише прикриваючись вродою. — І зовсім не гарненький», — міркувала вона далі, коли поставила перед ним морозиво і втретє глянула на нього, відбираючи гроші. Їй бракувало слів, і вона не вміла їх знаходити, проте мужній вираз його хлопчачого обличчя підказав їй, що визначення «гарненький» аж ніяк не пасує, «Ну, то він гарний». — майнуло їй у голові, коли вона знов спустила очі під його поглядом. Але ж пристойних на вигляд чоловіків називають гарними, а тому й це визначення їй не сподобалося. Та хоч там як, а на цього хлопця приємно було дивитись, і вона аж розсердилася, піймавши себе на тому, що їй дуже кортить знову на нього глянути.