Увесь час Генрі підтримував яскравий вогонь, знаючи, що тільки цим він може врятувати своє тіло від іклів голодних вовків. Обидва собаки лежали обік нього. Вони жалібно скавучали й тулились до його тіла, шукаючи захисту, а коли якийсь вовк підходив дуже близько, починали розпучливо гарчати. Кільце тоді одразу заворушувалось, вовки схоплювалися з місць, пориваючись нетерпляче вперед, і над усім відносилося їхнє завзяте виття й гарчання. Потім вони влягалися, і декотрі з них навіть засинали знову.

Але кільце стискалось щодалі тісніше. Потроху, дюйм за дюймом, то там, то там вовк підповзав усе ближче, доки вся зграя опинилась, може, на відстані одного стрибка від Генрі. Тоді він став вихоплювати головешки з вогнища й кидати ними в звірів. Це викликало поспішний відступ, який супроводило люте виття і перелякане гарчання, коли добре кинута головешка влучала й обпікала занадто зухвалого хижака.

На ранок Генрі був знесилений і змарнілий, очі його позападали від безсоння. Ще потемки він зварив собі снідати, а о дев'ятій годині, коли розвидніло і вовча зграя відійшла, взявся до роботи, яку обміркував за цю довгу ніч. Він зрубав кілька молодих ялин і, прив'язавши їх навхрест до стовбурів великих дерев, зробив щось наче поміст. Потому, перекинувши через нього мотузки від санок, за допомогою собак підняв і поставив там зверху труну.

— Вони з'їли Біла, може, в'їдять і мене, але вас, добродію, вони не дістануть, — сказав він, звертаючись до мерця, похованого на деревах.

Упоравшись аз цим, Генрі рушив у дорогу. Порожні санки легко неслася за собаками, що гнали чимдуж, як і людина, добре розуміючи, що порятунок їхній — якнайшвидше дістатися форту Мак-Гері. Вовки вже зовсім осміліли і бігли спокійною ристю за санками й поруч, повисолоплювавши червоні язики та поводячи худющими боками. Вони були страшенно худі — самі кістки й шкура, та м'язи повипивались мотуззям, аж Генрі дивувавсь, як вони ще тримаються на ногах і в сніг не падають.

Кінне зважувався йти до смерку. Опівдні сонце не тільки зігріло південну частину неба, але и показала ш обрію свій блідни, золотистий окраєць. Генрі видалося це доброю прикметою. Дні вже довшали, сонце поверталося. Не встигли ще згаснути його радісні промені, як Генрі вже отаборився. Лишилося ще кілька годин сірого денного світла й похмурих сутінок, і він використав цей чає, щоб припасти якнайбільше хмизу та гілля.

З ніччю вкупі прийшов жах. Одне, що голодні вовки позухвалішали, а друге, що Генрі цілу ніч не спав. Попри всі зусилля волі, долав його сон, і він так і дрімав, присівши біля вогнища з сокирою між колін і укривалом на плечах, а обабіч щільно тулились до нього собаки.