— Ну, тепер ви мене зможете взяти, — пробурмотів він. — Та байдуже, я хочу спати…
Прочнувшись, він побачив, що в проході стоїть вовчиця і пильно на нього дивиться.
Трохи перегодом — йому видалось, наче за кілька годин, — він знову прочнувся. Якась таємнича зміна зайшла — і настільки для нього незрозуміла, що він відразу опам'ятався. Щось сталося. Спершу він не міг зрозуміти. Тоді здогадався: вовки щезли. Лишився тільки втоптаний сніг, що показував, як близько були вони коло нього. Непереможний сон знову зборов Генрі, голова його впала на коліна, але раптом він схопився.
Чути було людські голоси, скрип полозків та упряжу і нетерпляче повискування собак. Четверо санок підіймалось від річки й прямувало до нього під дерева. Чоловіка шість оточили скарлючену постать, оточену пригаслим вогняним кільцем. Вони трясли його й штурхали, намагаючись привести до пам'яті. Генрі дивився на них, як п'яний, і бурмотів чудним сонним голосом:
— Руда вовчиця… приходила тоді, як годували собак… попервах зжерла собачий корм… тоді собак… А потім Біла…
— Де лорд Альфред? — проревів йому в саме вухо один з чоловіків і сильно трусонув його за плечі.
Генрі похитав поволі головою.
— Ні, його вона не з'їла… Він там, на деревах, біля останньої стоянки.
— Мертвий? — скрикнув чоловік.
— У домовині, — відповів Генрі й сердито визволи» свої плечі від його руки. — Кажу, дайте мені спокій… Я знемігся вкрай… На добраніч усім…
Повіки в нього затремтіли й заплющились, голова впала на груди. А коли його поклали на укривала, в морозяному повітрі почулося дуже хропіння.
Чути було ще й інші звуки. Звідкись іздалеку долинало голодне виття вовчої зграї. Не здобувши людини, вона тепер бігла іншим слідом.
ЧАСТИНА ДРУГА НАРОДЖЕНИЙ У ПУСТЕЛІ
ЧАСТИНА ДРУГА
ЧАСТИНА ДРУГАНАРОДЖЕНИЙ У ПУСТЕЛІ