Розділ II НЕВОЛЯ

Розділ II

НЕВОЛЯ

Дні минали, і Білозуб щораз дізнавався нового. Кічі тим часом була прив'язана, а він бігав по всьому табору, доглядаючись, вивчаючи його, набираючись досвіду. Незабаром він добре пізнав життя людей, але це не породило в ньому зневаги до них. Що більше він їх пізнавав, то певніше бачив їхню могутність, їхню таємничу силу, то більше вони здавалися йому богорівні.

Люди завжди страждають, бачивши, що їхніх богів скинуто, а вівтарі зруйновано, але вовк та дикий собака, що припали людині до ніг, такого страждання не знають. Неподібно до людини, що її боги невидимі й уявлювані і ніколи з туманних образів фантазії не переходять до світу дійсності, залишаючись повсякчас примарами добра та сили, цими злетами людського я до царства духу, — неподібно до людини, вовк та дикий собака, прийшовши до вогнища, знаходять своїх богів, що в плоті й крові втілені і що мають певне місце на землі й потребують часу, щоб досягти своєї мети і виконати своє призначення. Не треба ніякого зусилля, щоб увірувати в такого бога, і ніяке зусилля волі не збудить сумніву в ньому. Від нього не можна втекти. Ось він стоїть на своїх задніх лапах, з дрючком у руці, незмірно могутній, запальний, гнівний і повний любові. Божественність, тайна і сила набрали плоті, яка спливає кров'ю, коли її роздирають, і яка незгірше смакує за всяке інше м'ясо.

Так було і з Білозубом. Він зрозумів, що звірі-люди це боги справжні й усюдисущі. Його мати, Кічі, виявила свою покору, як тільки вони гукнули її на ім'я, таку саму покору почав виявляти й він. Він визнав за їхній привілей полювання на живе м'ясо, звертав їм з дороги, коли вони йшли, підходив, коли вони кликали, скоренько тікав, коли вони гнали, і припадав до землі, коли вони погрожували. Бо за кожним їхнім бажанням була сила, що вимагала послуху, сила, що спричиняла біль, сила, що давалася взнаки кулаками, дрючками, летючим камінням та пекучим шмаганням батога.

Він належав їм, як належали їм усі собаки, і жив так, як вони наказували йому. Вони могли скалічити й забити його або ж помилувати. Така була наука, що її мусив він незабаром затямити. Вона йому не легко припала, бо йшла всупереч його владній і сильній вдачі; та хоч не дуже приємно було все те дізнаватись, непомітно для себе самого Білозуб відчув, що та наука йому припала до вподоби. Він віддавав власну долю в чужі руки й скидав із себе відповідальність за власне існування. Це мало в собі свою винагороду, бо завжди легше спертись на іншого, аніж стояти самому.