Звісно, все це трапилося не в один день, і не враз віддався він душею й тілом звірам-людям. Не скоро він міг забути свою дику спадщину й прогнати спогади про Пустелю. Бували дні, коли він скрадався на узлісся, ставав там і прислухався до чогось далекого, що кликало й вабило його. Вертався він неспокійний та сумний і, лежачи поруч матері, тихенько скімлив і пожадливо лизав її морду своїм жвавим допитливим язиком.

Білозуб хутко вивчив табірне життя. Він побачив несправедливість і зажерливість дорослих собак під час годівлі, коли кидали їм м'ясо чи рибу. Він зрозумів, що чоловіки справедливіші, діти жорстокіші, а жінки добріші, і від жінок скоріше діждешся кістки або шматка м'яса. Мавши дві-три дошкульні сутички з матерями напівдорослих собачат, він зрозумів, що найкраще дати тим матерям спокій, триматися від них якнайдалі й на очі їм не потрапляти.

Але нещасливою долею стався йому Ліп-Ліп. Він був старший та дужчий і весь час до нього чіплявся. Білозуб теж був не від того, щоб побитись, тільки що цей ворог занадто переважав його силою. Ліп-Ліп зробився його кошмаром. Щоразу, тільки-но вовчук відходив від матері, з'являвся цей забіяка, біг за ним услід, гарчав, сікався і, користуючися з нагоди, коли людей не було поблизу, кидався до нього й силував на бійку. Ліп-Ліп дуже тим тішився, бо це ж він завжди перемагав. Бої з Білозубом зробилися радістю для нього, як для другого — мукою.

Проте налякати Білозуба йому не щастило. Дух вовчука залишався неприборканий, дарма що він стільки терпів від Ліп-Ліпа. Правда, це таки мало свій поганий вплив — Білозуб став лихий і похмурий; зроду дикий норовом, тепер, коли його безнастанно переслідували, він ще більше здичавів. Жвавість і веселість, властиві його вікові, виявлялися дуже рідко. Він ніколи не грався й не пустував з іншими собачатами. Ліп-Ліп не потерпів би цього. Варто було тільки Білозубові показатись біля них, як він наскакував на нього з гарчанням і бився, аж доки проганяв його геть.

Унаслідок цього все щеняче в Білозубові поволі зникало, і він здавався старшим, ніж був справді. Позбавлений змоги виявляти в грі зайву енергію, він затаївся в собі, і почав розвиватись його мозок. Білозуб став хитрий, а часу на всілякі витівки було в нього доволі. Оскільки, як годовано собак, йому заважали вхопити його частку м'яса чи риби, він зробився спритним злодієм і, бувши примушений сам собі добувати їжу, навчився всюди її знаходити й став чистою карою жінкам. Він никав по цілому таборі, знав, де що робиться, бачив і чув усе, метикував добре і вмів хитро уникати свого запеклого ворога.