Щодо гарчання, то жоден собака в цілому таборі, ні старий, ні молодий, не вмів так хижо гарчати, як він. Собака звичайно гарчить або застережливо, або погрозливо, і треба знати, коли до якого способу вдаватись. А Білозуб це добре знав. У своє гарчання він вкладав усе, що мав у собі хижого, лютого й страшного. Зморщений його ніс, наїжена шерсть, язик, що, мов червона гадюка, висувався й ховався, прищулені вуха, очі, що виблискували ненавистю, тремтячі губи, вискалені мокрі ікла — все це могло стримати хоч би й якого напасника. Хвильки такої паузи — коли Білозуба застукувано зненацька — вистачало йому, щоб зважити свої дії. Але часто вагання ворога затягувалось надовше, і він урешті зрікався нападу. Отак гарчання Білозубове не раз допомагало йому почесно відступити навіть при сутичках з дорослими собаками.

Викинутий із зграї молодих собак, він змушував їх дорого платити за свою ворожнечу до нього, даючи їм на власній шкурі відчути його хижість. Усе склалося якось дивно: вони не підпускали його до себе, але й жоден з них не міг відбитися зграї, — цього вже він не дозволяв. Його хитрість і підступна тактика призвели до того, що вони боялись бігати поодинці і, опріч лишень Ліп-Ліпа, завжди трималися купи, аби спільно відбиватись від страшного ворога, що самі собі створили. Коли якесь собача нерозважно забігало само на берег, то або його знаходили загризеного, або воно здіймало на ноги весь табір своїм одчайдушним скавучанням, рятуючись утечею від Білозуба.

Проте й тоді, як молоді собаки зрозуміли, що їм безпечніше триматися гурту, Білозуб мстився на них. Він нападав, заскочивши котрогось ворога самого, а вони нападали на нього цілою зграєю. Побачивши вовчука, вони зараз же на нього накидались, і рятували його тільки швидкі ноги. Але сутужно доводилось тому переслідникові, що випереджував інших! Білозуб несподівано обертався, наскакував і рвав його перш, ніж настигала зграя. Таке траплялося доволі часто, бо запалившись погонею, собаки забували за всяку обережність, а з ним цього ніколи не бувало. Озираючись крадькома, він не проминав нагоди враз крутнутись і налетіти на занадто ретельного переслідника, що випередив зграю.

Молоді собаки не можуть не гратись, і тепер ворожнеча з Білозубом зробилася для них грою у війну. Гонитва за ним була їм страшною забавою, — подеколи смертельно небезпечною і повсякчас цілком поважною. Покладаючись на прудкість своїх ніг, Білозуб ніколи від цієї гри не ухилявся. Тим часом як він даремне сподівався материного повороту, він не раз занаджував усю зграю до лісу. Але там вони конче губили його слід. З галасу й гавкотні Білозуб завжди знав, де вони, тоді як він сам біг безгучно, немов тінь, мелькаючи поміж деревами, як були робили те його батько й матір. До того ж він більше мав спільного з Пустелею і краще за них знав її тайни й хитрощі. Найбільше він любив заховати свої сліди, пробігши водою, а тоді, зачаївшись у гущавині, лежати й слухати, як вони, спантеличені, марно гавкають і ганяють по лісі.