Розвинений вище за середній рівень своєї породи, Білозуб не міг, проте, уявою сягнути до протилежного берега Макензі. Йому не спадало на думку, що ті сліди, яких він шукав, можуть бути там. Пізніше, коли б він постаршав, порозумнішав, більшого набрався подорожнього досвіду й краще запізнався із слідами та річками, — тоді, може, це йому й спало б на думку. А тепер він біг навмання за водою своїм берегом Макензі і ні на що інше не зважав.

Він біг цілісіньку ніч, натикаючись потемки на всякі перепони та перешкоди; але все це тільки затримувало його, анітрохи не лякаючи. На полудень другого дня, коли він пробіг без упину тридцять годин, навіть Білозубові залізні м'язи втомились, і лише завзятість тримала його на ногах. До того ще він не раз поринав у холодну воду та сорок годин нічого не їв і охляв з голоду. Його чудова шерсть покрилася брудом, широкі підошви лап стали забиті й закривавлені. Він почав кульгати, і дедалі все дужче. Немов цього було не досить, ще й небо заволокло хмарами, і пішов сніг — густий, м'який і мокрий. Він застилав землю, прикривав усі нерівності грунту, і Білозубові, що лапи його розповзалися по снігу, бігти стало й зовсім тяжко.

Сивий Бобер лаштувався отаборитись цієї ночі на другому березі Макензі, бо саме там мали полювати. Але Клу-Куч, його жінка, ще завидна випадково вгледіла на протилежному березі лося, що прийшов на водопій. Отож якби лось не зійшов до річки, якби Міт-Са через снігопад не відхилився від правильного напряму, якби Клу-Куч не завважила лося, а Сивий Бобер не підстрелив його вдалим пострілом з рушниці, — всі подальші події склалися б зовсім інакше. Сивий Бобер не отаборився б на цьому березі Макензі, Білозуб побіг би далі, і або загинув би в дорозі, або пристав би до своїх диких братів і до кінця своїх днів був би вовком.

Стояла ніч. Сніг сипав ще густіший, і Білозуб, попискуючи, шкутильгаючи й спотикаючись, вибіг на свіжий слід. Такий свіжий був цей слід, що він одразу його впізнав, і, заскавучавши з радості, нетерпляче побіг ним, убік від берега до лісу. Знайомі табірні звуки долинули до його слуху. Він побачив полум'я багаття, Клу-Куч, що куховарила, Сивого Бобра, що присів коло вогню навпочіпки і їв кавалок сирого сала. В людей є свіже м'ясо!

Білозуб був певен, що дістане доброго прочухана. Він зіщулився і трохи навіть наїжився на цю думку, проте побіг далі. Він боявся цього ненависного прочухана. Але він знав також, що грітиметься біля вогню, буде під захистом богів і матиме товариство собак, — щоправда ворожих, та все ж товариство, і збудеться вже самотності.