Білозуб не любив особливо виказувати свої почуття, і довго виявляв свою любов до господаря тільки ніжною ноткою в гарчанні та притискаючись до нього головою. Одначе згодом він відкрив ще один спосіб. Завжди Білозуб був дуже чутливий до сміху і часом просто скаженів від нього, проте на господаря він не міг гніватись. І коли тому спало на думку якось раз добродушно посміятися з нього, Білозуб розгубився. Давня злість заворушилася в ньому, але тепер їй протистояла любов. Сердитись він не міг, — та щось же він мав робити? Спершу він прибрав поважного вигляду, але господар тільки ще дужче засміявся, і далі — що більше він проймався поважністю, то дужче господар сміявся. Нарешті Білозуб не витримав. Щелепи йому розтулились, горішня губа піднялась угору і в очах з'явився сміхотливий вираз, де було більше любові, аніж гумору. Білозуб навчився сміятись.

Навчився він також і гратися з господарем. Він дозволяв себе перекидати, качати по землі й витворяти всякі штуки. При цьому він удавав, ніби гнівається, наїжувався, сердито гарчав і так хижо клацав зубами, наче направду мав найчорніші заміри. Але він ніколи не захоплювався надміру і, клацаючи зубами, хапав тільки повітря. Звичайно така вовтузня кінчалася тим, що, коли удари й стусани, клацання зубів і гарчання ставали щонайлютіші, — вони обоє раптово зупинялися за кілька кроків один від одного і переглядались яку хвилину. А тоді, — так само раптово, як от сонце проглядає над розвированим морем, — вони починали сміятись. І врешті господар обіймав Білозуба за шию, а той починав воркотати свою любовну пісню.

Але нікому більше він не дозволяв так із собою гратися. Та ніхто інший і не наважувався. На першу-бо спробу зазіхнути на його гідність він застережливо гарчав і наїжувався без ніяких смішок. Коли він дозволяв своєму господареві жартувати з собою, то це ще зовсім не означало, що він звичайний собі пес, який може любити всякого й дозволяти будь-кому жартувати й гратися з собою. Білозуб любив усією душею й не хотів розмінювати свою любов на дрібниці.

Відон Скотт часто їздив верхи, і Білозуб уважав за свою повинність завжди бігти з ним. На Півночі він виявляв свою вірність і відданість людині, працюючи задля неї в збруї. На Півдні ж санок не існувало і собаки не носили на спинах вантажу, тож йому лишалось одно тільки — бігти за конем, що ним їхав господар. Він міг невтомно, без ніякого напруження, пробігати так цілісінький день своєю легкою і рівною вовчою бігою. Покривши часом яких п'ятдесят миль, він усе так само жваво мчав і далі попереду коня.