VI

VI

День по дню пливли вони вниз прудкою річкою, забережні на якій усе більшали й більшали. Перш ніж отаборитися на ніч, вони вирубували в кризі ополонку для човна, а табірне начиння переносили футів за сто на берег. Уранці вирубували свіжу кригу, щоб перетягти човна до відкритої води. Куций приладнав у човні залізну грубку, і Спраг із Стайном цілі години грілися біля неї. Вони здалися, ніяких наказів уже не віддавали, і мали єдине бажання — дістатися Доусона. Куций, невтомний та веселий, попри свій песимізм, раз у раз мугикав перші рядки пісеньки, кінець якої він забув. І що холодніше ставало, то частіше він наспівував:

Минаючи гирла Хуталінкви та Великого й Малого Лососів, вони бачили, скільки дрібного шерету зносять ці притоки до Юкону. Ця каша збивалася круг човна й примерзала до облавків, тому треба було щовечора витягати його з води, а щоранку — перетягати на струмину.

Востаннє переночували вони на березі між гирлами річок Білої та Стюарту. А вдень перед ними виринув Юкон, з півмилі завширшки й аж сизий від забережнів обабіч. Куций обклав прокльонами все на світі — хоч не так безтурботно, як завше, — і глянув на Кіта.

— Наш човен буде останній, що доплив у Доусон цього року, — озвався Кіт.

— Але ж тут і води немає, Смоку!

— Ну то подамося кригою. Гайда!

Як не протестували Спраг та Стайн, їх таки посадовили до човна. З півгодини служники прорубували шлях до заваленої шерешнем бистрини. Та тільки-но їм пощастило виборсатися з берегової криги, як пливучі крижини затиснули човна, проволікли ярдів сто й мало не потопили, обідравши один облавок. Нарешті мандрівці вибилися на вигин течії, і човна понесло геть від берега. Головне було досягти середини річки, де в них на очах дрібні крижинки змерзалися в цілі брили. Відштовхуючись веслами від цих брил, часом виплигуючи на них і руками просуваючи човна вперед, за годину вони дісталися стрижня річки. Та не минуло й п'яти хвилин, як човен застряг у крижаному кільці. Річка тужавіла просто на плаву. Брили змерзалися одна з одною, і врешті човен опинився посеред величезної крижини футів сімдесят п'ять у перетині. То боком уперед, то кормою човен якось посувався по річці, коли вона розривала одні свої пута, щоб одразу ж потрапити в інші, ще цупкіші. Збігали години, а Куций палив собі грубку, готував їжу і наспівував свою бойову пісеньку.

Насунулася ніч, і після довгих марних спроб вибратись на берег вони безпорадно помчали крізь темряву за водою.

— А що, як проминемо Доусон? — збентежився Куций.

— Тоді вернемось пішки, — відповів Кіт, — якщо нас до того не зітруть крижані громаддя.