— Це на струмку Індіянки, — вів і далі пошепки Смок. — Річ певна. Мені сказав Брек. Золото неглибоко, майже під мохом. Збирайсь! Підемо порожнем.

Куций заплющив очі й знов уклався. Смок стягнув з нього укривала.

— Якщо не хочеш, я йду сам, — сказав він. Куций враз схопився й почав одягатися.

— І собак візьмемо? — спитав він.

— Ні. Навряд, щоб там була стежка, і пішки буде швидше.

— Тоді я кину їм їсти побільше, щоб не подохли, поки повернемося, а ти прихопи березової кори та свічку.

Куций відчинив двері й, ужалений морозом, одразу опустив иавушники в шапці та натяг рукавиці.

Хвилин за п'ять він повернувся, розтираючи носа.

— Смоку, бігме, я проти цієї подорожі, — відраджував Куций. — Адже надворі холодніше, ніж у пеклі за тисячу років до першого вогню. До того ж сьогодні п'ятниця, та ще й тринадцяте число. І взагалі дідька лисого ми вхопимо.

Та проте, взявши з собою невеликі похідні клунки, вони зачинили двері й рушили вниз із пагорбка. Полярне сяйво згасло, тож їм довелося ступати лиш при непевному світлі миготливих зірок. На повороті стежки Куций шугонув по коліна в глибокий сніг і почав клясти той день, місяць і рік, коли вродився на світ.

— Не можеш помовчати? — дорікнув йому Смок. — Облиш свій календар, а то розбудиш увесь Доусон.

— Так-таки й увесь! Бачиш світло в отій хатині? А в тій? А чуєш, он двері рипнули? Аякже, Доусон спить! Чого ж тоді вікна блимають? Либонь, у кожного похорон. Боронь боже, щоб доусонці вибиралися в дорогу!

Коли вони зійшли до підніжжя пагорба й були вже, власне, в місті, вікна справді посвітилися вогниками, скрізь хряскали двері, а позаду почувся тупіт багатьох мокасинів по добре втоптаному снігу. Куций знов озвався.

— Та й до біса ж людей проводжають небіжчиків!

На стежці вони перестріли чоловіка, що приглушеним голосом кликав:

— Чарлі, хутчій!

— Бачиш, Смоку, клунок у нього за плечима? Певне, цвинтар далеченько, коли жалобники тягнуть з собою укривала.

Коли Смок та Куций вийшли на головну вулицю, услід їм уже чимчикувало з сотню доусонців, а доки вони у тьмяному зоряному світлі трапили на стежину до річки, позаду їх було ще й більше. Куций якось послизнувся і з висоти либонь тридцяти футів скотився в пухкий сніг. Смок теж не забарився й налетів на Куцого, що саме виборсувався на ноги.

— Цур, я перший надибав жилу! — ущипливо випалив Куций, витрушуючи сніг з рукавиць.

А за хвильку вони вже мусили відкараскуватись від цілої лавини людських тіл, що валилися на них згори. Поки ставала крига, утворився зашерет, а тепер нагромаджені крижані горби підступно припорошило снігом. Смокові набридло раз у раз боляче спотикатися в пітьмі, і він запалив свою свічку. Люди позаду жваво привітали цей його почин. У безвітряному повітрі свічка горіла яскраво, і Смок зміг прискорити ходу.