Лабіскві лежала в глибокому забутті, майже не дихаючи, і часом Смокові здавалося, що вона вже мертва. Надвечір його розбудило цокотіння білки. Тягнучи за собою важку рушницю, він посунув до неї по розталі. Він то рачкував, то підводився й, ступивши крок, падав, а білка сердито цокотіла й без поспіху, немов піддражнюючи його, стрибала собі геть. На постріл навскидку йому бракувало сили, а білка ні хвилини не сиділа спокійно. Не раз Смок падав у розталь і плакав від власної безпорадності. І не раз непритомнів, відчуваючи, як гасне в ньому вогник життя. Він не знав, як довго пролежав у безпам'яті востаннє, але коли очуняв, був уже вечір, його всього колотило, і мокрий одяг закрижанів на ньому й примерз до снігової кори. Білка зникла. Виснажений і змучений, він усе ж спромігся відповзти назад, до Лабіскві. Він так висилився, що проспав цілу ніч мертвим сном, і ніякі кошмари не тривожили його.

Сонце вже підбилося високо, та сама білка цокотіла з-поміж дерев, коли він прокинувся, відчувши, що Лабіскві торкнулася рукою його щоки.

— Поклади руку мені на серце, коханий, — сказала вона ясним, але ледь чутним, наче зоддалеки, голосом. — У моєму серці — кохання, і моє кохання в твоїй руці.

Здавалося, минуло багато годин, перше ніж вона заговорила знову.

— Пам'ятай, на південь дороги нема. Оленячий народ це добре знає. Іди на захід… там вихід… ти майже дійшов… ти дійдеш.

Смок поринув у сон, схожий на смерть, але ще раз Лабіскві розбудила його.

— Поцілуй мене, — сказала вона. — Поцілуй, і я помру.

— Ми помремо разом, кохана, — відповів він.

— Ні! — Безсилим порухом руки вона примусила його замовкнути. Слабкий голос її звучав зовсім тихо, і все ж Смок почув кожне слово. Насилу дотягтись до каптура своєї парки, вона вийняла невелику торбинку й поклала йому на руку. — А тепер поцілуй мене, коханий. Поцілуй мене й поклади руку на серце.

Смок припав устами до її уст, і темрява знов огорнула його, а прийшовши до пам'яті, він зрозумів, що залишився сам і незабаром помре. І він стомлено зрадів з цього.

В руці у нього була торбинка і, подумки осміхнувшись із своєї цікавості, він смикнув за зав'язку і розкрив її. З торбинки посипалися шматочки їжі. Він упізнав кожен шматок, кожну крихточку — все це Лабіскві вкрала сама в себе. Тут були кавалки коржів, сховані ще аж перед тим, як Маккен загубив мішок з борошном; надкушені волокна оленини й дрібки оленячого сала; ціла задня заяча лапка; задня й частина передньої лапки білої ласиці; лапка й надкушене крильце снігової пташки… жалюгідні недогризки, трагічні офіри: вона віддавала своє життя, ці крихти відбирало в неї, змученої голодом, безмежне кохання.