Він справляв багато таких обідів, і щоразу лишався ні з чим. Його запрошувано на бенкети, гідні Гаргантюа, де безлік гостей з'їдало цілі туші засмажених биків, витягаючи їх з ям, що пашіли жаром, і гострими ножами відтинаючи величезні шматки гарячого м'яса. Він стояв, роззявивши рота, й дивився вгору, на довгі ряди індиків, — їх продавали крамарі в білих халатах. І всі купували їх, крім Смока, що ніяк не міг одірвати від землі налиті свинцем ноги. Хлопчиком він знову сидів на занадто високому стільці й ніяк не міг дотягтися ложкою до великих мисок з молоком та хлібом. Він цілі роки ганявся по гірських пасовиськах за полохливими коровами, марно сподіваючись надоїти у них молока, а то в смердючих підземеллях бився з пацюками за всякі недоїдки. Він божеволів на думку про будь-яку їжу й блукав просторими стайнями, де на довгі милі тяглися стійла — в них стояли ситі коні, і він шукав, де ж оті годівниці, з яких їх годують, — шукав і не знаходив.

Тільки один-єдиний раз сон не обманув його. Він урятувався після аварії судна чи, може, його висаджено на безлюдний острів. Виголоднілий, він бореться з могутнім тихоокеанським прибоєм, віддирає від скель мушлі й несе їх на обмілину, де після весняних припливів зібралося багато сухих водоростей. Він розпалює багаття й кладе свою дорогоцінну здобич на жар. Мушлі вистрілюють парою, стулки розкриваються, видно м'якуш, рожевий, мов лососина. Тепер вони готові, і тут ніхто вже не забере їжу в нього з-під носа. Нарешті — крізь сон думає він — сон справджується! Цим разом він поїсть. Він був певен цього, і все ж мав сумнів і вже приготувався до неминучого розчарування, але рожевий м'якуш, гарячий і соковитий, ось таки у нього в роті. Він уп'явся в нього зубами. Він їсть! Чудо сталося! Це було так несподівано, аж він прокинувся. Лежачи горілиць у темряві, він почув, що белькоче й схлипує з радості. Його щелепи рухалися, він жував, у роті в нього було м'ясо. Він не поворушився, і незабаром тонкі пальці доторкнулися йому до губ і вклали до рота ще один малесенький шматочок. Але тепер він не став їсти, і радше через це, ніж через те, що він розсердився, Лабіскві заридала й ще довго плакала в його обіймах, аж доки заснула. А він лежав з розплющеними очима й думав про чудову силу кохання й про диво жіночої душі.

І ось настав час, коли в них вийшли останні харчі. Неприступні шпилі лишилися позаду, перевали були тепер більш положисті, перед ними відкривався шлях на захід. Але й сили їхні вичерпалися, їсти не було чого, і, прокинувшись одного ранку, вони вже не могли підвестися. Смок насилу встав на ноги, впав, і вже рачкуючи почав розкладати багаття. Лабіскві ж так ослабла, що не могла навіть сісти — кілька разів пробувала й падала навзнак. Смок ліг на землю поряд з нею, прикро осміхнувшись: навіщо витрачати зусилля на нікому не потрібне багаття? Готувати однаково нема чого, а день теплий. Пестливий вітерець зітхнув у ялиновому вітті, і звідусіль з-під снігу, що танув на очах, долинав милозвучний дзюркіт невидимих струмків.