Тим часом молодший швейцар з почуттям видимої полегкості відчинив двері Чарлі Тіпері, зодягненому, незважаючи на ранішній час, у фрак — служник-бо знав, що то приятель його пана. Старший швейцар з не меншою полегкістю, підморгнувши Чарлі на ознаку застереження, впустив його до бібліотеки.

Не знаючи, що чи кого він там застане, Чарлі Тіпері увійшов до кімнати, де сиділи дивні чоловік і жінка. Запорошене вбрання і засмаглі обличчя не викликали в нього, як у Паркера, підозри, а швидше спонукали поставитись до прибульців з більшою увагою, ніж звичайно властиво мешканцеві Нью-Йорка. Леонсіїна врода вразила його, і він одразу зрозумів, що то — леді,» а схожість засмаглого, аж бронзового Генрі з Френком і старим Морга-ном викликала в нього довір'я й пошану до незнайомого юнака.

— Доброго ранку! — звернувся він до Генрі і, вітаючи Леонсію, кинув на неї захопленим оком. — Ви Френкові приятелі?

— О сер, — скрикнула Леонсія, — ми більше ніж приятелі! Ми прийшли сюди врятувати його, Я читала ранкові газети. Якби тільки не недоумство його челяді…

У Чарлі Тіпері не було вже жодного сумніву.

— Я — Чарлі Тіпері, — сказав він, простягаючи руку Генрі.

— А мене звуть Морган, Генрі Морган, — зрадів Генрі, вітаючи його, як потопельник вітає рятувальний круг. — А це міс Солано. Сеньйорита Солано, містер Тіпері. Власне, міс Солано — моя сестра.

— Я прийшов сюди з тією самою метою, — заявив Чарлі Тіпері. — Врятувати Френка, наскільки я розумію, може лише готівка або ж найпевніші папери. Я приніс із собою все, що міг нашкрябати за ніч, хоч знаю, що цього замало…

— Скільки ви принесли? — навпростець запитав Генрі.

— Мільйон вісімсот. А ви?

— Та ось дрібниці, — сказав Генрі і показав на розкриту валізу, не знаючи, що розмовляє з представником третього покоління ювелірів.

Чарлі Тіпері швидко оглянув 8 півдесятка самоцвітів, а ще швидше оцінив на око, скільки їх у валізі, і сторопів з дива.

— Та це коштує мільйони! — вигукнув він. — Що ви думаєте робити з ними?

— Продати, щоб лише врятувати Френка, — відповів Генрі. — Вони ж можуть бути забезпеченням, правда?

— Зачиняйте свою валізу, — наказав Чарлі Тіпері, — а я тим часом зателефоную. Я хочу застати батька, поки він не пішов ще з дому, — пояснив він через плече, чекаючи на відповідь зі станції. — Тут не більше, як п'ять хвилин ходи.

Саме тоді, як він скінчив розмову з батьком, до кімнати ввійшов Паркер у супроводі лейтенанта поліції та двох поліцаїв.

— Ось ці бандити, лейтенанте, заарештуйте їх! — сказав Паркер. — Перепрошую, містере Тіпері; звичайно ж, не вас. Цих двох, лейтенанте. Не знаю, в чому їх оскаржувати. Божевільні або ще й гірше.